Молоді та успішні українки за кордоном. Йосипака Ілона

Якщо вірити статистиці, яку приводять демографи, з України на заробітки за кордон протягом останніх 20 років виїхало від 7 до 15% економічно активного населення. Певний відсоток з них залишився там назавжди, інша частина – продовжує працювати і плекати надії повернутися в Україну з найкращими фінансовими можливостями. При цьому значно змінилася ситуація з географією трудової міграції. Все більше громадян України вважають за краще працювати в країнах ЄС і навіть готові покинути європейський континент в пошуках пропозицій про роботу. Йосипака Ілона
Народилася у с. Богуславець, Золотоніського району, тут і закінчувала школу, потім вступила до Лубенського медичного коледжу, далі влаштувалася на роботу до Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова і працювала протягом 2 років. Про роботу за кордоном дізналася випадково, від незнайомки: «Я познайомилася із дівчиною у соцмережі, вона додалася у друзі та показувала мені різні фото із ОАЕ, довіряти спочатку я їй не могла і думала, що вона мене може ошукати, тому не йшла на контакт, але щодалі ми з нею листувалися у Вконтакте то більше розуміла, що можна поїхати на роботу за кордон та забезпечити там собі гідне життя», - розповідає Ілона. Далі дівчина, яка пропонувала роботу дала Ілоні номер телефону чоловіка, який займався оформленням необхідної документації, тим часом дівчина підсилено вивчала іноземну.
Ілона розповідає, що іноземці цінують українок, як фахівців, бо вони кваліфіковано виконують свою роботу та уважні до пацієнтів, також важливу роль грає європейська зовнішність: «Там, здебільшого працюють індуси та філіппінки, а ми – європейці, тому часто хочуть, щоб лікували українки.
«Я не вкладала абсолютно ніяких коштів, фінансами займалися організатори, вони і поселили нас у гуртожиток, і забезпечили усім необхідним, і оформили усі необхідні документи, і зустрічали у аеропорту. Перший місяць у клініці ми лише спостерігали за роботою персоналу, потім, пройшовши тестування, нас допустили до пацієнтів», - розповідає Ілона Йосипака.
Говоримо і про заробітну плату і про витрати дівчат у ОАЕ, здається, їм вистачає грошей на життя і є можливість  відкласти зароблені кошти: «У мене зарплата 960 доларів, протягом 3 місяців я віддавала по 300 доларів тим, хто допоміг мені тут влаштуватися (програма коштувала 1000 доларів), тепер стабільно отримую 960 доларів і, не обмежуючи себе ні в чому, можу заощадити до 500 доларів. Можна працювати, купувати продукти, одяг, взуття, урізноманітнювати своє дозвілля та заощадити 50% зарплати. Є ті, хто витрачають на місяць 150 доларів, їхня мета – заробити кошти і заощадити їх, а я проживаю тут життя», - розповідає дівчина.
Найважче для українки було покинути на тривалий період свою родину, щодня сумувала за ними та намагалася знайти можливість щодня підтримувати зв'язок із батьками та рідними. Також, як і усі ті, хто поїхав шукати кращого життя за кордон, Ілона говорить, що важко було подолати мовний бар’єр: «Незвично було розмовляти не українською, але тепер, через рік, я вільно володію англійською та на хорошому рівні знаю арабську мову, без перешкод спілкуюся  із пацієнтами, персоналом клініки та зі своїми новими друзями», - говорить Ілона.
Однією з найбільших перешкод у від’їзді була «мамина заборона», але дівчина свідомо зробила свій вибір і знайшла себе серед чужих людей та змогла реалізуватися у Кувейті, заключила контракт на 2 роки, його можна продовжити і далі, що Ілона і планує зробити, якщо не наважиться виїхати до Канади.
Запитуємо чи є зворотній бік медалі, чи усе так казково у Кувейті, Ілона відповідає: «Насправді недоліків або немає, або надзвичайно мало, один з них -  це невиховані діти, одного разу навіть трапився інцидент із неповнолітніми, через що дітей забрали до відділку, але це мізер порівняно із умовами та стилем життя. Ще, звичайно, недоліком є те, що усі рідні знаходяться далеко від мене, не щодня можна їх обіймати чи, хоча б, розмовляти з ними, це не може компенсуватися морем, яхтами, ресторанами».