Свого щастя треба дочекатись

Іринка-іскринка - так її називали за погляд небесно-волошкових очей. Це ім’я їй придумав Іван, з яким вона ще з молодших класів сиділа за однією партою. Потім так звикли її кликати  й усі однокласники. Як звикли до того, що Іванко був її ординарцем, носив портфель і був готовим в будь-яку хвилину захистити. В старших класах дружба переросла в сильніше почуття, коли щоденні зустрічі переросли в незабутні побачення, й стало очевидним, що їм на роду написано бути разом. Але в житті прямих доріг не буває, особливо за наперед розписаним сценарієм. В юності картковий будиночок їхніх планів став розсипатися ще при вступі до інституту. Він не добрав двох балів та не пройшов за конкурсом, тому залишалося йти на службу в армію. Вона засипалася на екзаменах  і замість вузу пішла на курси продавців, після яких—на дорослу роботу за прилавком. Проводжаючи його в армію, обіцяла чекати. Але закрутило доросле життя, в якому їхні обіцянки здавалися дитячими. Коли він повернувся з армії, вона вже була заміжньою за іншим і мала свою сім’ю в іншому місті. Їхні дороги розійшлися.
   Зійшлися зовсім несподівано, коли їхній  клас зібрався на зустріч з нагоди 20-річчя після закінчення школи. Зустрілися вже дорослі  люди, 37-річні, з багажем здобутків і втрат. Він - розлучений і вільний, як і вона, що встигла виростити сина. Зустрілися ніби заново й вперше  на нього глянули волошкові очі Іринки-іскринки  й розтопили лід образи й гніву. В них все почалося спочатку. Його Іринка-іскринка вийшла за нього заміж і він привів її за дружину в хату своєї матері, де поселилося їхнє щастя , якому, як здавалося, не буде кінця-краю і ніяких перепон. Якраз під 40 в неї народилася дівчинка - донька , така ж як і мама блакитноока, котру назвали Вікторією. Хоч щастя довгим і тривалим не буває, воно як квітка папороті, яку треба пильно охороняти від холодних вітрів, злих людей і заздрісних очей і прозаїчних буднів. Їхнє напрочуд затрималося, ніби з попутним вітром. Він працював далекобійником, непогано заробляв, так що зумів придбати ще й нову фуру в кредит, оформивши під заставу хату. Але, як кажуть, недовго музика грала. Попутний вітер обернувся колючим зустрічним, коли ще навіть кредиту не встигли виплатити. Багато маршрутів обрізалося, вирушаючи в поїздку по розбитих українських дорогах, дальнобійник-одинак мусив ще й кредитувати замовника перевезень, який розраховувався частинами та й то через 2-3 місяці. Перевізників-одинаків без «криші» такі умови винищили, як одиноких вовків. Один за одним вони банкрутували. Такий чорний день настиг й Івана. Доробився до того, що за безцінок змушений був продати свою машину, а нову фуру під кредитом забрав банк. Ще й накинув арешт на хату й зовсім готовий був їх залишити без даху над головою, та єдине стримувало, що старшокласниця—донька ще була неповнолітньою.
  Такий поворот зовсім обеззброїв і зламав Івана. Він ніби онімів: сидів дома безвилазно, втупившись мовчки у телевізор. Навряд чи щось в тому, що линуло з екрана, він чув чи розумів, до них з донькою не обзивався. Ще гірше стало, коли після цього заціпеніння став шукати розраду у чарці. З дому так само не виходив, але знаходилися доброзичливці, охочі пожаліти, так що коли Ірина поверталася після роботи додому, Іван вже був під градусом. А тут ще й в неї на роботі не заладилось. Обіцяну підняти до 3200 гривень мінімальну зарплату в їхньому торговому закладі умудрилися так скомбінувати, щоб вони чистими на руки отримували рівно 2 тисячі, нібито працюють не повний робочий день, хоч насправді доводилось працювати по півтори зміни.
Щоб відстояти хату, вони найняли адвокатів. Ті й викачали з них останні копійки.
- Якщо назбираєте тисяч 20, то будемо по-новому справу розкручувати й хату відстоювати, - повідомив їй адвокат про хід їхньої справи.
- Які 20 тисяч, коли я заробляю всього дві?! Та за цю хату ми вже виклали таку суму, що дві з газом і меблями можна купити!  Хай забирають і вдавляться цією хатою, я за неї більше не тримаюсь!—вона зайшлася в істериці й перед адвокатом, і вдома перед Іваном, переповідаючи, що вони залишаються без даху над головою. Із очей-іскринок градом котилися сльози. Де шукати вихід? Їм по 55, по дві п’ятірки, а відчуття таке, ніби обоє - двієчники.
  Кажуть, ранок вечора мудріший. Вранці  Ірина не піддалася відчаю й безнадії. Знайшла вихід: вони візьмуться доглядати добротний будинок своїх знайомих в сусідньому селі з подальшим викупом. Мимо щодня вранці і ввечері курсує автобус, вони зможуть добиратись на роботу у місто, а донька до школи. Такі варіанти непоодинокі, по селах тепер добротні будинки дуже впали в ціні.
Після її істерики ніби вийшов із заціпеніння й Іван. Він знайшов свій вихід: оформить контракт  і піде служити до війська. Не хотів слухати ніяких заперечень. Поки він служитиме, заморозять кредит і ніхто не відбере у них хати.
Але ж Іван йде не просто служити в армію, а по суті  на війну. Там подвійно небезпечно, там стріляють і убивають,  або де гарантія, що без її приглядки він і там не заглядатиме в чарку? Але він обіцявся і клявся їй. А вона клялася йому, що його діждеться з війська. Бо тепер вона не сама, а чекатимуть вони вдвох з Вікторією.
  Швидко казка кажеться, та не скоро справа робиться. Такими тривожно турботливими були для них ці півтора року. Вахта, розвод, відпочинок, замість якого може бути позапланове чергування як старослужачого, котрому довіряють навчати чи просто опікуватись молодими. Кожну  мить разом з Іваном поряд була Ірина , навіть тоді, коли довго не обзивався мобільник. Була присутня подумки, силою свого чекання. А коли Іван приїздив додому у тижневу відпустку, то подруги їй із подивом чи то із заздрістю говорили: «А ти наче помолодшала?»
Вона тільки усміхалася волошковими очима. Несказане лишилось несказанним про ті дні і ночі в тривозі і чеканні.
   Чи то так співпало, чи то й справді напередодні Вітиного випускного закінчився строк Іванової служби і він повернувся додому. Живий, здоровий і ніби заново народжений. Навіть не встиг переодягнутися у цивільне, так і прийшов у військовому одязі на випускний вечір дочки Вікторії. В оточенні дружини і доньки, як двох сестер з волошковими очима, виглядав щасливим чоловіком, якого дочекалися.