Оновлений 07:49:04 14.06.2018
Заголовки:

Перемога одна на всіх. Іван Швадчин

Іван Антонович Швадченко - приклад мудрості та життєрадісності. Єдиний на Золотоніщині бойовий кадровий офіцер-фронтовик Другої світової війни. Радо зустрічає гостей у своїй самотній, але затишній, оселі у Гельмязові.
Народився Іван Антонович 11 липня 1926 року у маленькому селі, у Білгородській області, у Росії. З  посмішкою розповідає про свою родину: "Нас було 7 дітей, троє синів і четверо дочок, ­батьки зуміли нас виховати хорошими людьми".
Іван встиг здобути 7 класів шкільної освіти, а у 8 класі був мобілізований на курси трактористів, там і працював доки не прийшла повістка.
Пригадує Іван Антонович як весною 1942 року обробляв землі у рідному селі. Почалася евакуація: «Я прийшов додому, а цивільні люди копали протитанкові рови. З лопатами були і чоловіки, і жінки. Я зібрав усі необхідні речі, сів на трактор і збирався виїжджати з міста, виїхав нагору і якраз моє село почали бомбити. Наді мною літаки скидали бомби на рідне село, де залишилися батьки і рідні. Пригадую, що взяв тоді з собою і балалайку, щоб підтримувати солдатам бойовий дух. Заховався у бур'яні з балалайкою і чекаю поки відлетять німці. Село повністю накрило димом. Рано вранці наші війська почали відступати. Додому повернутися не могли, бо там німці, усю ніч ми відступали».
Івану Антоновичу було 16 років і командир відділення здивувався, що юний хлопець на фронті і узяв керування трактором на себе. Іван знайшов товаришів-трактористів і з ними уже 25 кілометрів бігли від війни. Згодом вирішили іти додому, на них чекала страшна небезпека, з усіх сторін сиділи військові полонені солдати, на дорогах лежали мертві люди та тварини, але все ж вдалося хлопчикам прийти додому неушкодженими. Пригадує Іван Антонович, що мав лише одні штани у цей період війни, усі речі, які забрав при евакуації залишив, аби врятуватися самому. Пригадує, що таємні розвідники використовували їх, підлітків, для своєї розвідки.
Далі Битва під Сталінградом (1942 р.), 2 лютого 1943 року наше село звільнили, а 6 лютого забрали у радянську армію, йому тоді було лише 17 років.
6 лютого 1943 року Іван Антонович пішов на фронт. 16 лютого 1943 року (через 10 днів після призову) був у бою під Харковом. Найтяжче згадувати Івану Антоновичу цей бій, бо тоді снаряд супротивника влучив у техніку і він отримав потрійне поранення – у голову, у гортань та у лівий бік. У цьому ж бою Іван Швадчин втратив своїх двох братів. Півроку боєць одужував і квапився стати у армійські ряди.
Дружину обирав свідомо зі свого села, бо бачив, як родини військових переживали незгоди під час війни, тож твердо вирішив, що їх батьки повинні бути поруч, так і у гості зручно їздити, і на випадок чого зможуть підтримати їх.
Запасний полк, у який зарахували Івана Швадчина, перекинувся на Ленінградський фронт, і далі з боями він просувався на захід. Пройшов Прибалтику і Польщу, де і отримав звістку про перемогу. Уже тоді Іван Антонович сприймав службу в армії як своє покликання і розумів, що це в нього виходить найкраще Тож залишився у Польщі ще на два роки, далі поїхав до Ірану, через збройні сутички і пробув там близько 7 років, наступні 12 років перебував у складі групи військ на території Німеччини.
Згадує Іван Антонович війну і тодішнє життя, та засмучується, що люди, попри бідність і скруту, були добріші та співчутливіші. Підтримували один одного та допомагали у всьому, зараз, на жаль, мало де зустрінеш людину, яка б безкорисливо прийшла на допомогу. Нагадує, що у часи війни на фронті помирали заради життя чужих людей, а зараз важко дочекатися доброго слова від рідних.
Переконує мене, що не завдяки зброї перемогли німців, які були краще одягнені та узуті, краще озброєні, мали сучасну техніку, а радянські військові натомість воювали хто-що мав одягти чи взути. Перемогу здобули тільки завдяки бойовому духу, бо завжди, які б утомлені не були, співали патріотичні та народні пісні. Заводить пісню Іван Швадчин і для мене, дивує мене силою голосу і оптимізмом, який не втратив попри важку долю та поважний вік.
Показує Іван Антонович домашні світлини, обох своїх дружин, які уже відійшли у кращий світ і засмучується, що тепер усе дозволено: розлучатися, зраджувати, покидати дітей…: «Раніше такого не було, я з першою жінкою не розлучався б, аби хвороба не забрала її у мене, з другою дружиною познайомився уже через 2 роки і прожили життя у повазі та злагоді, зараз таке рідко зустрінеш», - нарікає на сучасну молодь дідусь Іван.
На війні найважче було пережити фізичну втому, війна у полі, непогода, дощі, пил, бруд, а солдат повинен бути готовий до усього. Бувало лежиш і думаєш: от якби вбили… Тільки сів - і заснув. Постійна небезпека втомлює.
«Втратив багато своїх товаришів, ще школярів, можна сказати. А ми, не те, що цілуватися, а за дівчачу руку ще не трималися, а уже змушені були йти на фронт і ніхто не знав, який бій буде останнім, - пригадує Іван Швадчин і доповнює, - На війні, якщо дійсно ходити у бій, то можна розраховувати не більше, ніж на три бої, рідко, хто з 3 битви повертався живим».
Нинішню війну Іван Антонович не називає війною, пояснює мені: « Війна – це військовий стан, фронт, тил, припинення дипломатичних стосунків, наприклад зараз з Росією. Не можуть країни торгувати і воювати, ніяк не можуть. Кордон військовий, а у нас нічого цього немає. Це не війна – це гроші заробляють, на людських життях. За що нас убивають?» - запитує .

Login to post comments

27°C

Золотоноша

Mostly Sunny

Humidity: 57%

Wind: 0.00 km/h

  • 19 Jun 2018 28°C 13°C
  • 20 Jun 2018 28°C 17°C