вони захищали Батьківщину

14  жовтня—Покрова, велике християнське свято. Колись своєю заступницею вважали Покрову Божої Матері Запорізькі козаки.Схиляли перед нею знамена і приклоняли коліна, молилися її іконі і зводили в її честь храми.Вже в наші дні було прийнято на Покрову святкувати день козака. А віднедавна—й день захисника Вітчизни. Із захисниками Вітчизни наших днів ми мали розмову напередодні Покрови.Мову вели про війну на сході України, куди наші герої пішли добровольцями.Що їх непокоїть ще в зовсім свіжих спогадах, як нині живеться і про що мріється?
Геннадій Миколайович Костюк, атовець-доброволець:
-Нас 6 чоловік із Золотоноші  влітку 2014 року першими пішли  добровольцями на війну. Руслан Яковенко, Володя Лисенко,Роман Орлов, Саша Гончар, Федя Муханов—хлопцям кому до 30, кому ледь за 30 чи до 40, а я серед них найстарший—1968 року народження. Свого часу служив в армії, у Латвії в місті Рига у 1987-1989 роках. Тоді ми вже відчували кризу дефіциту, діяли талони, а там все було-і продукти, і різні промтовари,як за кордоном. Тому служба   була чимсь схожа на туристичний вояж. Тепер же розуміли, що йдемо на війну й не обманювались. Бо перед цим були в самообороні,потім—волонтерами, бачили, що діється на сході і не чекали, поки нас призвуть на службу. Кілька разів ходили до військкомату й просили призвати, але чули відмову: «Чекайте!»Тому й поїхали добровольцями. 7 серпня 2014-го  прибули під Вінницю у тренувальний табір, потім 2 місяці тренувань на полігоні у Новоград—Волинському, а вже 12 жовтня  у складі 54-го  окремого  розвід батальйону ВСУ нас поставили на бойове чергування під Маріуполь,у нульову зону, від Гранітного до Широкиного. По нас лупили з різної зброї, а ми не могли відповісти, бо був приказ: «Спостерігайте!» А вже 1 листопада нас накрили градами. На фоні  згорівшої техніки –такий є знімок на міському календарі, на ньому ми не позуємо—доводилось втрачати бойових товаришів і самим ризикувати життям під кулями. 18 листопада я вперше покупався у бані. Не було води, хіба та, що в калюжах.Були голодні і босі—якби не волонтери, ми б не вижили.
В тому пеклі , про яке згадувати не хочеться, я пробув 301 день і 11 серпня 2015 року повернувся додому. Отримав травму хребта, нині перебуваю в Черкасах на лікуванні в госпіталі.Дали 3-ю групу інвалідності на 2 роки, а там видно буде. З такими 2нагородами» звідти повернувся не я один, а багато хлопців Із наших Роман Орлов підписав контракт і служить у військовій частині. Що пішов добровольцем, я не шкодую, якщо потрібно---то й ще раз піду.
Дома мене дожидалась сім’я—дружина і двоє дорослих дітей. 26 вересня я став дідом—донька вийшла заміж і порадувала внуком. Так хочеться ним тішитись. Нам як повітря потрібен мир, щоб ростити дітей, щоб жити. Але там, на війні ми бачили карти, де планувалось зайняти всю Україну, її сплюндрувати. Миру ніхто не подарує, тому нам його потрібно здобути. Це й означає захищати Батьківщину.
Руслан Леонідович Яковенко, атовець-доброволець:
- Напровесні 2014 разом з хлопцями  волонтерами їздили на Чаплинку Херсонської області, доставляли продукти  та речі для наших в зоні розмежування. Відчували, що там стає все гарячіше. Сам я тричі ходив до військкомату і просився мене призвати. Але чув відмову, мовляв, не маю воєнної кваліфікації, раніше в армії не служив. За фахом я вчений агроном, розбираюся в тракторах. Тому коли  пішов добровольцем, 2 місяці в учебці, потім на 10 місяців потрапив на передову під Маріуполь, на відрізок Чармалик—Павлополь, в окремий розвідувальний батальйон, то там був водієм БМП-2.
Це була справжня війна і вона триває ще й досі, хоч її називають АТО. Але в АТО мають бути задіяні спецпідрозділи. А в нас вояки без підготовки  і часом без спорядження. Розказують, що там немає росіян. Спитайте будь-кого, хто там побував, і вам всяк підтвердив, що вони там воюють на нашій землі як загарбники. Нашим людям потрібно прозрівати, потрібно ставати патріотами. Тільки так ми захистимо свою батьківщину, хату від ворога. Треба сказати самому собі: моя хата не скраю, видавлювати із себе «вату»!
Обстріли під Маріуполем снилися мені півроку, потім цивільне життя переважило. Я склав екзамен і став держслужбовцем, працюю держрибінспектором  Київського рибоохоронного патруля. Я пішов боротися з корупцією. Щоб закони були писані не для вибраних. Щоб депутатів, які не виконують своїх обіцянок, можна було відкликати.Щоб в наше життя повернути справедливість. Я вірю, що це можливо і для цього докладатиму всіх сил.
Я 11-ий рік розлучений, сам виховую 14-річного сина-школяра і доглядаю немічного батька.
Микола Анатолійович Богданов, атовець:
-На війну я потрапив  з шостою хвилею мобілізації. На півтора місяці попав в учебку під Полтавою, де отримав спеціалізацію радіотелефоніста, тоді—полігон в Чугуєві на Харківщині, де пройшли бойове спорядження і в трьох  бригадах кого направили на Луганщину, а нашу 58-у бригаду під Авдіївку Донецької області охороняти промзону. Там ми замінили 52-у бригаду і зайняли її місце. Я попав у розвід роту.  Працювати доводилось і на новому радіообладнанні, і на старому. Тільки мобільний зв’язок не годиться, бо постійно прослуховується. За 1 рік і 3 місяці служби довелося, як кажуть, пороху понюхати. Двоє товаришів з бригади там поклали голови. Що там творилось під Верхньоторецьком—нераз показували по телевізору: спустошені будинки без дахів, порожні оселі.
Повернувшись додому, закінчив курси електриків і планую влаштуватись на роботу за цією спеціальністю.А ще одружитися і обзавестися своєю сім’єю. З війни мене дожидалися батько й мати та сестра.
 Вітаємо усіх чоловіків, захисників Вітчизни з Покровою! Бажаємо мирного неба над головою, сили духу, терпіння, міцного здоров'я, перемог, відваги, чуйності і доброти.
Будьте гідними захисниками своїх родин та України!