Дзвони Чорнобиля

В ніч на 26 квітня 1986 року сталася нечувана жахлива катастрофа-аварія Чорнобильської атомної електростанції. Звістка про цю катастрофу блискавично облетіла увесь світ. Про неї негайно повідомили засоби масової інформації всіх країн. Нічого про цю трагедію не знав тільки народ України, на долю якого випала Чорнобильська біда.
Напередодні чорнобильських подій збільшилася кількість підприєств, яким доручалося виготовляти різноманітні елементи, обладнання атомних станцій.Стали будувати Атоммаш, на ньому з’явилося багато молоді. Завод був побудований дуже невдало. Рівень спеціалістів, яким належало опанувати свої професії залишався низьким. Це давалося взнаки і на станціях. Ця катастрофа – це апофеоз, вершина всього неправильного ведення господарства. Те, що відбулося у Чорнобилі має конкретних винуватців. Сьогодні ми уже знаємо, що система користування захисту цього реактора була дефектна, і про це було відомо науковим працівникам, які вносили свої пропозиції як усунути дефекти, але конструктор, не бажаючи додаткової нагальної роботи, не зважав не поспішав робити зміни в системі захисту. Уже не буде ні для кого секретом телефонна розмова  операторів станції перед аварією. Один оператор телефонує іншому: «Тут у програмі написано, що треба робити, а потім багато чого закреслено. Як же мені бути?» Його співрозмовник недовго подумав і відповів: «А ти дій по закресленому» - ось рівень підготовки серйозних документів на такому об’єкті, як атомна станція: хтось щось закреслив, оператор не зміг тлумачити, міг діяти на власний розсуд, хтось узгоджував документи, а хтось – ні, персонал станції міг самостійно вдаватися до якихось дій, не санкціонованих професіоналами.
Ліквідація аварії
Педько
Олександр Анатолійович
Народився у м. Черкаси 1960 року, закінчив пожежне училище і за направленням втрапив до Тюменської області, потім, відпрацювавши потрібний термін, був переведений до Черкас, далі до Золотоноші. З 1983 року працює у Золотоноші.
У 1986 році, коли трапилася аварія,  працював інспектором державного пожежного нагляду. 26 квітня сталася аварія, райвідділ підняли по тривозі уже 4 травня і молоді хлопці відправилися на ліквідацію ЧАЕС, усі знали куди їдуть і яка мета їхньої поїздки, тридцятеро молодих хлопців поїхали рятувати країну від екологічної катастрофи. У декого уже були сім’ї та дітки. Усі 30 повернулися додому. У обов’язки Олександра Педька входило охороняти 30-кілометрову зону, вони тоді чергували при Чорнобильсько-Прип’ятському міському управлінні внутрішніх справ.
«Їхати не боялися, відчуття – Батьківщина вимагає, в Україну прийшло лихо і треба її захистити. Було важко тільки чере те, що ворог невидимий. Якщо вогонь – то видно де горить, а радіація просто витає у повітрі», - говорить Олександр Педько. Тут же і згадує товарішів із якими ніс службу у Чорнобилі - Харіна, Кулика, Нікітіна, Декальчука.
У Чорнобилі золотонісці були з 4 по 19 травня, якраз у той час коли ще йшли викиди радіації і було чутно як вертольоти скидали пісок, доломіт, свинець аби «заглушити» реактор. 9 травня з-під реактора відкачали воду, здогадуємося, що якби не відкачали, то Чорнобиль міг би пережити ще один вибух.
Олександр Анатолійович розповідає: «Поки були молоді, не відчували як радіація впливала на здоров’я, а тепер суттєво відчувається усе, Чорнобиль нагадує про себе і сьогодні. Багато уже ліквідаторів пішло із життя, а ті, хто залишилися – мають інвалідність».
У їхні обов’язки входила охорона території, спостерігали, щоб не було мародерства. Молоді хлопці не відчували на собі впливу радіації, із зовнішнього – лише пожовклі дерева у квітні, а життя Прип’яті йшло своєю чергою, домашні тварини блукали вулицями, у дворах ходили кури, єдине, чого не вистачало – людей, - пригадує Олександр Педько. Досі не забувається зустріч із місцевим біженцем, який приїхав забрати речі: «При розмові він сказав мені: готувалися до Пасхи, а вийшло ось як», - невимовний біль читався у очах перехожого, якого життя змусило почати усе спочатку, покинути оселю, залишити усі речі, які уже були заражені радіацією.
Дивно, що у посвідченні чорнобильця вказано, що вони лише «особи, які постраждали у наслідок аварії», але забули вказати, що вони є її ліквідаторами. Льготи, що сьогодні отримують чорнобильці – мізер, порівняно з тим, яку частину свого здоров’я вони залишили біля реактора.
Наголошує Олександр Анатолійович, що бувши там, особливо радіації не відчували, крім того, що непокоїло «першіння» у горлі. Тим більше, офіційного інструктажу не проводилося, медичний огляд теж виявився зайвим перед тим, як відправити молодих хлопців за дозою радіації.
Харчування повинно було б бути однією із важливих частин операції ліквідації, але на жаль, золотонісці 15 діб отримували тільки сух.пайок. Змінного одягу не мали, отримали нову форму лише тоді, коли їхали додому. Але Олександр Анатолійович не скаржиться і розповідає, що особливо не переймалися цими речами, важче було дивитися на людей, які вимушені були покидати  свої домівки. Їм була байдужа радіація, ступені опромінення, єдине про що переймалися жителі Чорнобиля та Прип’яті - не покинути свої житлові надбання. Тим більше, евакуацію людям обіцяли тимчасову (2-3 тижні), але, як відомо, люди залишили свої будинки назавжди: «Спершу нас привезли у Іванково, я тоді прочитав книгу Стеблюка «Війна», то відчуття було таке ж. Це мені нагадувало 1941 рік, моторошно було дивитися. як люди виходили із села чи міста, як виносили на собі речі. Хтось їхав автомобілями, хтось ішов пішки, навіть були люди, які вели за собою худобу», - говорить Олександр Педько.
На жаль, організація була не на найвищому рівні: «За увесь час нас оглядали двічі (запитували чи не хвилює нічого), перед тим, як їхати до Чорнобиля ми не проходили медичної комісії, уже після того. як повернулися, то нас оглянули лікарі», - пригадує Олександр Анатолійович. За співпадінням поверталися золотонісці із зони відчуження вночі, можливо для того, щоб було менше запитань, звідки їдуть автобуси із військовими. Відомо, що владою замовчувалася трагедія,  особливо, причини та можливі наслідки. Пригадуємо, що 1 травня 1986 року у Києві проходив багатотисячний парад, потім масштабний велопробіг. Люди, замість того, щоб уберегтися від радіації, несвідомо опромінювалися на вулиці, радіючи життю. До того ж, автобуси, які курсували у Чорнобиль і були просочені радіацією, ще тижнів зо два возили людей до Києва та інших міст, заражаючи пасажирів радіаційним фоном, бо накопичили у собі немалу дозу радіації.
Поговорили про причини катастрофи, наші думки зійшлися на тому, що до трагедій, більше за усе, привела недбалість людини. Уже через 31 рік розуміємо, що не варто було проводити досліди, вимикати систему охолодження і, можливо, можна було б уникнути трагедії.
Нині спілка Чорнобильців щороку збирається 26 квітня, аби віддати шану померлим та 14 грудня аби відсвяткувати закриття станції. У Золотоноші працює спілка Чорнобильців, яка піклується і про ліквідаторів аварії. Тут і водії, і військові, і цивільні громадяни, і переселенці, бо це їх спільне горе, яке без попередження увірвалося у життя. Спілка усіляко допомагає чорнобильцям – знаходять ліки, допомагають вирішити різні проблеми. Радіємо, що підприємці і влада допомагають ліквідаторам фінансово і не залишаються осторонь .

Блажієвський
Юрій Миколайович
У 1986 році працював державним інспектором пожежного нагляду Золотоніського районного відділу внутрішніх справ, коли трапилася аварія вони дізналися одним із перших, тому що пожежна охорона приймала безпосередньо участь у ліквідації аварії. У першу чергу були відправлені працівники міліції та пожежної охорони. Це була дуже масштабна аварія, тому в областях формувалися пожежні загони, для того, щоб змінювати людей, тому що при радіаційному фоні можна було працювати тільки певну кількість днів, залежало від того у якій зоні людина знаходилася. Юрій Миколайович був у першій зоні, найближче до реактора, мав при собі спеціальний пристрій, який показував накопичений рівень радіації за певний період роботи. Через великий радіаційний фон працювали 4-6 годин, не більше. Після зміни обов’язково позбувалися одягу і отримували новий. Одяг, що відпрацював зміну, ховали у герметичні мішки та знищували: «Були місця, де доза опромінення складала до 1, 3 рентген  чи, навіть, 1, 5. Для порівняння за нинішніми санітарними нормами дозволено  опромінення у 0.025 мілірентген. За 20 днів я отримав опромінення у 18, 71 рентген, що засвідчують документи, максимально допускалося (у той період) 20 рентген.
Повертається у минуле і розповідає Юрій Блажієвський, що примусово у Чорнобиль нікого не везли, тодішнє виховання не дозволяло їм вчинити інакше, обов’язок Батьківщині був перш за все. Бувши військовими вони навіть не бачили іншого вирішення цієї ситуації, а усі, як один поспішали рятувати країну від катастрофи. З теплом пригадує сміливих колег, з якими оберігав спокій країни – Озірського Миколу Дмитровича, Бражника Миколу Миколайовича, Циба Анатолія Миколайовича, Дудку Андрія Пилиповича, Приліпко Миколу Михайловича, Момзу Григорія Васильовича. Потім додає: «Ми виконували завдання відповідно до своїх посадових інструкцій, в основному, гасили пожежі, бо літо було надзвичайно спекотним, температура трималася вище +30. Наш загін базувався у самому Чорнобилі, на базі 11 пожежної частини, саме місто було молодим, щойно збудованим, але цивільних людей у ньому вже не було, це було незвичним. На вулицях можна було зустріти або військових, або людей у білій формі. Порівняно із попередніми товаришами-колегами, у нас уже були розгорнуті польові кухні. Для багатьох нас було дивним отримувати гуманітарну допомогу з Америки – консерви, м'ясний фарш, сосиски, соки. Тальнівщина нам постачала дуже багато води, бо була жахлива спека. Ми швидко пристосувалися до умов та виконували свою роботу».
Для того, щоб мінімально уберегтися від радіації і замістити іонізований радіоактивний йод у організмі пожежники приймали йодовані таблетки та використовували інші мед. засоби для безпеки: «У нас були помивочні пункти, відразу, як виїжджали із зони ми змивали із себе радіацію. Машини, які працювали у зоні відчуження не підлягали поверненню у свої області, бо мали неабияку дозу опромінення, хоча згодом було винайдено розчин і шляхом декількох змивань можна було позбутися радіації», - пригадує  Юрій Миколайович.
Оскільки рятувати Чорнобиль їздили молоді і здорові хлопці, вони не  зважали на симптоми опромінення. Звично для них ставало першіння у горлі, чхання, кашель – буцімто спека дається взнаки, а не радіація.
Найтяжче пригадує Юрій Блажієвський про товариша із Жашківщини: «Наш товариш із пожежної охорони жив у маленькій кімнатці з мінімальною кількістю меблів. Ми йому здавали усі свої прилади, які показували накопичений рівень радіації, усі дозиметри були там у нього. Він постійно перебував у тій кімнаті і, мабуть, отримав одну з найбільших доз опромінення, уже у січні 1987 року його не стало».
Розповів Юрій  Миколайович про тодішні заробітні плати ліквідаторів: «У залежності від того, у якій зоні знаходилася людина вона отримувала зарплату кратну 3, 4 і 5 виплатам. Ми знаходилися у першій зоні, тому нам були відповідні гроші.  Зараз держава пропонує чорнобильцям путівки на лікування, до речі, вони безкоштовні. У кого є можливість – той їде лікуватися».