Перемога одна на всіх. Артеменко Ольга

93-річна красуня зустрічає мене у своїй затишній оселі, дивуюся охайності та вправності бабусі, яка досі сама собі готує обід, пере, прибирає будинок та порається у дворі. Приємна та гостинна Ольга Федосіївна запрошує мене до себе, жартує та весь час усміхається, доки я не починаю розпитувати про війну. На радісному обличчі вмить з’являється сум і тривога. Бо забрала війна сили та здоров’я, молодість і спокій.
Народилася Ольга Феодосіївна 4 вересня 1923 року у с. Коврай, у незаможній родині колгоспників.
Дівчині  було лише 19 років коли їй довелося на повну відчути страх та біль війни. Досі Ользі Феодосіївні не зраджує пам'ять і вона з найтоншими подробицями розповідає про ті часи: «Служила я 4 роки. Перший український фронт, 13 армія, полкова санітарна частина. Нас було п’ятнадцятеро». Пригадує Ольга, що з хлопцями тоді не зустрічалася, бо вважала це неправильним. Хоч і хлопців гарних було дуже багато і черги стояли до неї, але честь свою Ольга Феодосіївна зберегла.
Служила старшою медичною сестрою, мала поранення (осколки у малому тазі), втрапили у мінне поле. Професор, що оперував у Москві, застерігав, що дітей жінка не матиме, але попри медичні показники Ольга Феодосіївна народила двох – сина і доньку, яких зуміла виховати зразковими людьми. Син, до речі, теж військовий, ніс службу у Севастополі. Військовим був і чоловік, таку саму долю собі обрав і онук Ольги Феодосіївни.
Повертається Ольга Артеменко у далеке минуле і з посмішкою на вустах розповідає: «Жили ми звичайно, як усі тоді, батько робив у колгоспі. Я була порядною дівчиною, закінчила медичний технікум, отримала направлення в Узбекистан. На війну нас спочатку одягли у чоловічий одяг, а потім дали і жіночий одяг – сукні, гімнастерки».
Розповідає Ольга, що працювала операційною медсестрою і врятувала не одне солдатське життя, робили операції зранку і до пізньої ночі. Доводилося навіть перев’язувати німців, бо вони такі самі живі люди. З сумом згадує, що дуже хотілося додому: "Найстрашніше було бачити смерті. Уся війна – це дуже страшно".
Розповідає історію, яка назавжди закарбувалася у пам’яті: «Наша армія брала Київ, ми стояли в Дарниці, на кладовищі, по ліву сторону кладовище, по праву медсанбат, заліземо на вагони і дивимося, як ідуть бої».
«Обов’язково у кожного була зброя, щоб ми могли захистити себе у разі чого. Мабуть, через молодість навіть не допускали і думки про смерть, - пригадує бабуся Ольга».
У Польщі отримала медаль «За відвагу», розповідає: «Робили операцію і почули незвичайний шум, я наважилася і попросила хлопців обійти зі мною усі приміщення, ми повідбивали усі замки на дверях і побачили наших дівчат, яких німці узяли у полон. Дівчат було десятеро, і після того, як ми їх випустили із темного приміщення, вони на якийсь час осліпли, доки не звикли до сонця».
Навіть у часи війни Ольга змогла допомагати родині, бо сім'я у Ковраї жила дуже бідно. «Я поїхала на роботу у одній сорочці, яку мама мені пошила із білизни,  а потім змогла забезпечити усю родину. Батьки дуже раділи моїм посилкам, бо теж не мали чого одягти. У батька було усього дві сорочки, і жартує, - одна гріла спину, а інша тину». .
Насамкінець, Ольга Феодосіївна бажає читачам миру. Ніяк не може зрозуміти, чому агресор досі зазіхає на територіальну цілісність України.