Безногий чоловік тричі втікав зі спец закладу (інтернату)

-Заберіть свого бомжа, або:  знову ваш безногий дід псує краєвид нашої установи, тому  просимо його забрати!—з такими проханнями  до  керівниці  територіального центру  Золотоніської міської соціальної служби Людмили Тіборівни Неліної звертались нераз. Її пояснення про те, що той чоловік—не їхній клієнт, якось пропускалось мимо вух, бо з тер центру справді приїздив автомобіль і діда—інваліда  забирали з вулиці та пристроювали.
За віком він зовсім не дід, звати його Анатолій і йому 48 років, а ніг позбувся по глупоті своїй  позаминулої зими. З дружками перебрав зайвого, в нетверезому стані   заснув на вулиці та переночував, обморозив ноги  , які йому ампутували. Прописаний в квартирі, яка йому давно не належить, бо там проживають інші чужі люди. А позбувся житла, коли в місцях позбавлення волі відбував покарання—хтось з його рідних і продав його квартиру. В місця позбавлення зробив дві ходки, одну з них—на тривалий строк  за зґвалтування неповнолітньої.Так що в чоловіка, як кажуть, ні кола, ні двора, немає й пенсії, бо не заробив, не маючи трудового стажу і віку. Судячи із зовнішнього віку, «приписують» його до соціальної  служби, яка й справді  переймалася його долею. А саме—в тер центрі попіклувалися про поновлення  йому паспорта, а також про виділення соціальної допомоги. Та й взагалі від нього не відмахнулися, коли чоловік без ніг тричі тікав із лікувальних закладів, а вони його доставляли  в інтернат відповідного профілю, забезпечуючи дах над головою.Було три такі доставки, так що своїм автомобілем вони намотали до сотні зайвих кілометрів.
Спершу Анатолій лікувався в Геронимівці у диспансері, звідки після виписки прибув  у Золотоношу,а не в один з інтернатів, куди його відправляли. Туди його доставляти довелось золотоніським соціальникам. Та він знову втік—і знову його довелось відвозити. Як безногий з-за Черкас може доїхати в Золотоношу? Виявилось, просто, за допомогою  розповідей—байок про те, що він покалічений  АТОвець, потребує лікування й добирається додому. Сердобольні люди   довезли, допомогли. Коли його соціальники  відвозили в інтернат, він ще й опирався, одній із супроводжуючих працівниць погрожував: ніби, я  знаю номер твого мобільника й  підключу своїх дружків, так що начувайся.
Поки що Анатолія в нашому місті немає, він перебуває в закладі, де нагодований і одягнутий та має дах над головою.Але судячи з кількох  його втеч, тут може знов появитися.
-Ми не мали морального права  залишити  безпомічного чоловіка без підтримки, тому  й всіляко йому допомагали, не дивлячись на те, що він за це не дякував,-каже Людмила Тіборівна. - Цей випадок як наочне підтвердження того, що в місті повинна бути муніципальна служба.