Недільний ранок. На сходах торгового центру в Золотоноші  гурт людей чекає, поки відкриється магазин. О 9-ій розчиняються двері  і натовп майже в повному складі  рушає до підвального приміщення у відділ секенд—хенду, де в цей день  продають товар на вагу за найдешевшою ціною.
Натовп розпливається по великому залу, заходившись вибирати собі підходящі речі.Просторо, ніхто нікому не заважає, тихо та мирно. І раптом цю тишу та мирноту розтинає розпачливий жіночий плач і приказування крізь сльози. У жінки чи то вкрали гаманець, чи вона його загубила. Вона розпачливо голосить:тільки вчора отримала зарплату і тепер, намагаючись придбати якісь речі задешево, втратила всі гроші. За що тепер має жити ще місяць?—плакала й приказувала жінка, безнадійно вдаряла своєю сумкою об речові ящики й заглядаючи поміж стелажами. Їй намагались допомогти  з пошуками й продавці.Шкода жінки. Хотілось їй чимсь допомогти, бодай поспівчувати. Налякані цим відчайдушним криком інші покупці якось принишкли, співчували потерпілій і мимохідь перевіряли свої сумки, закриваючи на всі защіпки й замочки, підозріло оглядаючись. Настрій було зіпсовано. Тим більше, що той крик ще кілька разів повторювався, відлунював багатоголосою луною серед просторих стін, сіяв між людей недовіру.¬
За якийсь час крик із плачем замовк. Значить, та жінка вже подалася з магазину. Розраховуючись на касі, я запитую у продавців, чим же закінчилась ця історія, зовсім не сподіваючись на «хепі енд»- її щасливий кінець.
-А гроші знайшлися, бо ніде й не губилися! Гаманець лежав у її сумці під речами, які вона вибрала, щоб купити, а під низ поклала гаманець і про нього забулася, -дівчата-продавчині повідомляють це з радістю, ніби з їхнього закладу, як гору з пліч, скинули тінь підозри.

Чергова сесія Золотоніської міської ради відбулася 4 грудня за присутності 28 депутатів із 34, серед запрошених--заступник начальника податкової інспекції Антоніна Миргородська, командир військової частини  Олександр Сташук, керівники структурних підрозділів міськради, представники місцевих ЗМІ.Вів сесійне засідання міський голова Віталій Войцехівський. На порядок денний було винесено 45 питань, які оперативно були розглянуті. Сесійне засідання не закривали, так як до закінчення року виникатиме ще принаймні кілька питань, з яких мають винести рішення депутати міської ради.
Плюси працюють на
перспективу
Про виконання програми соціально—економічного розвитку за 9 місяців 2017 р. звітувала начальник управління економіки  Вікторія Остроглазова. Промисловими  підприємствами виконано плани, виробництво зросло на 58%,інвестиції-на 60%, прибутків одержано на 135 млн. більше.Працюють 127 малих підприємств, понад 1 тисячу фізичних осіб, оподаткування збільшено майже втричі порівняно з попереднім роком.Скасували реєстрацію 163 підприємці, зареєструвалися—170. Із юридичними особами—на рівні попереднього року.Середня зарплата по місту 5443 гривні.
В місті проживає 28833 особи.Народилося 167 дітей (на 3 більше відповідного періоду минулого року). Померли 234 жителі міста.
Для ремонту КПП придбають будівельні матеріали
Перш ніж приступити до суті питання, перед присутніми по-військовому чітко представився  командир зенітно-ракетного полку полковник Олександр Сташук. Народився 1973 року в Севастополі, у 1997р. закінчив Харківський військовий університет.Військову кар’єру розпочав у Хмельницькій області.Командиром військової частини у Золотоноші призначений 29 червня у званні підполковника.Одружений, до Золотоноші перевіз і сім’ю.Двоє дітей навчаються у міській гімназії.
Командир частини просив виділити кошти для проведення ремонту прохідної, щоб установа мала належний естетичний вигляд, адже до військовослужбовців з усієї України приїздять батьки.На це прохання депутати дружно відгукнулися. Насамперед міський голова повідомив, що завдяки тому, що в місто повернулася військова частина, отримано понад 5 млн. податкового доходу з фізичних осіб. Було вирішено виділити 180 тисяч гривень на будівельні матеріали для ККП.
Ухвалювали одностайно й без дискусій
Про ситуацію з  ліквідацією місцевого радіомовлення після  липневого буревію доповів  заступник голови комісії з питань  промисловості, транспорту і зв’язку Олександр Флоренко. Жителі міста висловлюють побажання слухати радіо. Цього потребують в інтересах інформаційної безпеки й оповіщення  передбачені Конституцією права громадян. Так як відновити дротове радіомовлення вже не під силу, вирішено було переключитися на ефірне, через FM-хвилі.Тому було затверджено програму  розвитку та фінансової підтримки  міського радіомовлення та затверджено  його статут у новій редакції.
Також було прийнято комплексну програму розвитку шкіл, дошкільних та позашкільних закладів.Надано дозвіл на введення посад вчителів—логопедів.Це питання вносила голова комісії з питань освіти Валентина Боченкова. А голова комісії з питань охорони здоров’я Віктор Жорновий доповідав із п’яти соціальних питань—про послуги соціального таксі, про захист бездомних громадян, підтримку програми «Турбота», фінансування громадських робіт, програми поліпшення медичного обслуговування до 2020 року, які були одностайно підтримані депутатами. Ці питання, а також озвучені заступником голови комісії з питань будівництва і землеустрою Володимиром Мірошніченком були схвалені без дискусій і проблем, тому що відповідально попрацювали постійні депутатські комісії при їх розгляді напередодні сесії.
Премію мера—на подарунки дітям
Останнім слухалось питання про преміювання міського голови, про що доповідала секретар ради Наталія Сьомак. До дня місцевого самоврядування, яке за календарем  відзначають 7 грудня, працівників відзначають і заохочують і з приводу цього премію голові належить затвердити депутатам. Її розмір не оголошувався. Відразу після оголошення питання Віталій Олександрович заявив, що всю премію передає для придбання новорічних подарунків дітям атовців. Цю новину було зустрінуто оплесками. Також присутні радісно сприйняли інформацію вже поза межами порядку денного, проте в депутатській родині про те, що четверо депутатів стали дідусями й бабусями, бо в них народилося двоє внуків. Ці щасливчики Оксана і Петро Міхновські, Володимир Сержук та Тетяна Орленко.  

Олександр  Вікторович Литвиненко, 1974 року народження
Сам я хлопець місцевий, золотоніський, тут закінчив школу, профтехучилище №40, де отримав професію тракториста. Ще юнаком служив у Радянській Армії, а вже жонатим чоловіком у 2000—2001-му році був у складі миротворчих сил під Качеварами (колишня Югославія). У АТО пішов добровольцем з п’ятою хвилею мобілізації  в 2015-ому році.Тоді після тяжкої хвороби померла моя дружина Галина,  напівсиротами залишились троє наших дітей. Мені треба було мобілізуватись, щоб, як кажуть, не впасти під ноги болю. Тоді я й пішов добровольцем, спершу в учебку «Десна», а потім подав рапорт з проханням направити в зону бойових дій, а так як щуплого з вигляду та ще й в окулярах бійця особливо не поспішали вхопити, то дійшов  до самого генерал-майора Мікоса  й за його вказівкою  мене направили  у 17-у окрему танкову бригаду. Спершу був водієм—механіком танка Т-64, а останні півроку—старшиною 9-ої роти, коли теж доводилось сідати в танк, коли не було кому. Дебальцево, Пески,Новокостянтинівка—там проходила служба. Було всякого—жили і в палатках, і в землянках, холодні й голодні. Бронежилет мені не купували, а там дали старенький, хоча в  танку в бронежилеті не особливо комфортно. Екіпаж танка складається із трьох осіб: спереду-водій, ззаду в башні—командир та навідник.Це тепер танки відведено за лінію зіткнення, а тоді були на «передку»,  було дуже небезпечно, коли потрапляли під обстріл. З моїм екіпажем таке було у 2016-ому під Песками біля териконів. При прямому попаданні ворожого снаряда поцілило в танк і обірвало башню, екіпаж загинув. Я отримав тяжку контузію і поранення. Наші бійці за підбитим танком спостерігали в бінокль і запримітили якесь ворушіння. Витягли мене контуженого з танка  і відправили в госпіталь в Артьомовськ, потім у Вінницю. По госпіталях я провалявся два з половиною місяці, лікарі радили мене комісувати. Я ще хотів поквитатися з ворогом, тому не поспішав демобілізовуватись.Ще півроку за контрактом  служив у Переяслав—Хмельницькому в 43-ій окремій бригаді, де навчав молодь водити танк, поводитись з самохідною артилерійською установкою (за фахом я ще й технік—механік, вивчився заочно), орієнтуватись на місцевості. Додому повернувся я в грудні із 6-ою хвилею мобілізації.
  Там, в зоні АТО я переживав не за своє життя, а щоб ворог сюди не добрався. Бачили їх зблизька через скло «триплекса», бінокля. Там дуже чітко й зрозуміло було, де ворог.Не обов’язково, щоб був в обмундируванні. Проїхав мимо чоловік на велосипеді—і вже надійся, що нас вогнем накриють, бо повідомив координати.
Із нашої 9-ої окремої гвардійської танкової роти третини хлопців немає. Але з тими, з ким доводилось навпіл ділити труднощі й шматок хліба—вони мені, як рідні.
Це 58-річний  колишній шахтар, дід Леонід Іванович із Кривого Рога, мій сусід по палатці, якому я допоміг освоїти танк Т-74 і його після мене призначили командиром танка. Крайній справа—Микола із Черкас, вчителем був, відправився на дембель..По центру— зам командира роти Микола Миколайович при частині в Кривому Розі зараз служить.Біля нього справа Коля - цей залишився в зоні АТО.
А в центрі, на цьому знімку, між хлопцями Лісова Мавка—так її всі називали, справжнього імені навіть не знаю.Худенька дівчина, важила 48 кг, прийшла на фронт із третьою хвилею мобілізації, і воювала, і їсти варила, витягла більш як 30 поранених. А тут вона вже в ролі артистки в жовтні 2016-го, приїздила зі своїм хлопцем на передову з концертом.
Я вдячний своїм рідним, зокрема,сестрі покійної дружини Клаві, моїй матері і тещі Надії Борисівні і Надії Василівні , що оточили турботою й увагою трьох дітей і ними опікувалися, поки я захищав Батьківщину, щоб ворог не прийшов. Тепер діти вже дорослі, найстаршій Вікторії—18, середній Вероніці—16, найменшому Сергію—14, всі навчаються. Я пристосовуюсь до цивільного життя.  Тепер влаштувався працювати карщиком на Золотоніському маслоробному  комбінаті. Автокарою відвантажую вироблену тут продукцію.Сюди мене загітував піти працювати  начальник транспортного цеху Микола Говоруха, готовий в будь-яку хвилину підтримати і допомогти.
Мир нашому дому—цього найперше  бажаю всім своїм співвітчизникам.
Андрій  Андрійович Кириленко, 1957 року народження:
Місцевий, золотоніський, 23 листопада сповнилось 60 років.Строкову службу відслужив у 1976----1978 році під Москвою, коли навіть  в страшному сні не могло приснитися, що брат піде на брата. Двоюрідні й троюрідні родичі там і проживають, але ми з ними по різні сторони барикад, тому тепер є чужими. Я мріяв стати водієм і мрія моя збулася. Працював водієм в пасажирському автопідприємстві, в техснабі, був і на Півночі, і в Сюргуті.Вже коли тепер справа торкнулася підготовки документів для виходу на пенсію, то мусили запит в Сюргут посилати для отримання підтвердження, що я там працював. Аж за третім разом прийшла відповідь, що таки працював, а яку зарплату одержував—так і не вказали. Так людей настроїли, стільки ненависті до українців виплекали «русскім міром», не тільки там, а й на Донбасі.
У свої 58  вирішив, що й мені потрібно на фронт, коли привезли Максима Харченка. Пішов у військкомат і написав заяву відправити добровольцем.Не поспішали брати. Сказали, єдиний спосіб—контракт. Два тижні проходив комісію. Підказали: їдь у Новоград—Вилинський. Сів на поїзд, приїхав, візьмете?  Беруть. Було це в лютому 2015-го після боїв у Дебальцево.Взяли як водія, але без машини у 30-у бригаду.Були тоді старі «Урали», а на них зенітки. Як он колега Олександр Литвиненко розповідає про роботу на танку Т-64 ще радянського виробництва, так і в мене була зенітка 1967 року, що воювала ще в Афганістані.
Нас викинули в полі, температура --мінус 12. Старі окопи, на голій землі, один спальний мішок, карімат, гранатомети. Три дні пролежали на мерзлій землі, техніки не дочекалися, за три дні кирками вирили перший бліндаж, а на 6-ий день  вже затопили буржуйки.Місяць не були в бані, добре, що рятували вологі серветки. Як кажуть, все треба пережити. Так і ми—витримали і пережили.
У травні 2015-го потрапив у 54-у бригаду, в перший штурмовий батальйон (54-у бригаду було злочинно розформовано ще до бойових дій, а в Артемівську заново створено). В її складі довелось понюхати пороху.Тут отримав машину. Стало поліпшуватись постачання, обмундирування й озброєння, до того краще інших  забезпечувалась і озброювалась Нацгвардія,вони були на нових КРАЗах.Пролягали мої військові дороги під Попасною, на Світлодарській Дузі. Влітку 2015-го було дещо спокійніше, на якийсь час припиняли стрілянину. Приїздив додому у відпустку. Замучила спина, тому проколовся, прокапався і поїхав знову в АТО.Але не дали спокою грижі разом з купою інших болячок.У 2016-ому мене комісували, але групи не дали, довелось ставати в центр зайнятості на облік як безробітному.
Коли я повернувся додому, у  2016-ому пішов в АТО син Антон, нині йому 26. Він до того  закінчив університет МВД і нині працює опером. Але на блок-постах не чергував, спробував бойового досвіду, хоч і на блок-постах було не з медом, сам бачив, як обстрілювали блок-пости.
Тепер науку з книжок порівнюю з життєвим досвідом. Мій батько  Андрій Дмитрович був учасником другої світової війни, все життя працював на вантажному автопідприємстві, а останні понад три роки пролежав прикутим до ліжка. Гіркий досвід відступу у 1941—1942 роках  для української армії повторився , коли вона була ослаблена й мусила зміцнюватись на марші. Гадаю, що свій  священий обов’язок  захищати Батьківщину стали виконувати і дід, і батько, і син.Та взагалі, так чинять всі свідомі громадяни. Там, в АТО, мені допомагала сестра з ріднею із Шепетівки: племінники разів 5 приїздили,і бронежилет купили, і одягли, і взули. Та й взагалі, коли мене питають: «Ну як там? або  Чого було туди їхати?», я відповідаю: «Поїдь та й узнаєш», це щоб не зірватись на грубість. Там ми захищали Батьківщину. Прикро, що очі і вуха багатьом на Донбасі налаштовані тільки на супутникову  тарілку «русского міра».
По поверненню звідти я став одним із співзасновників спілки Золотоніської міської громадської організації учасників АТО і волонтерів, я в правлінні спілки. Налаштований добиватися, щоб не порушувались права атовців. Зокрема,в списку на отримання земельних ділянок таких вже 70, проте обіцянка ще й досі залишається обіцянкою. Але не втрачаємо надії.
День Збройних Сил України—це свято захисників  Батьківщини. Із ним вітаю тих, хто став на її захист, готовий стати і чиї сини та батьки поклали голови. Щоб наша Батьківщина процвітала, а її народ став заможним, треба зміцнювати її  Армію.

В Золотоніському міському будинку культури відкрито сучасний зал хореографії. Це як свідчення того, що для танцювальних студій в місті  відкрито зелене світло. Адже в нашому невеличкому місті функціонує більше 5-и танцювальних студій, діти з яких є учасниками й переможцями як регіональних, так і столичних конкурсів.
Ініціативна група батьків, діти яких займаються у студії «Дансе Майстер» звернулися до міської влади  з проханням оновити танцювальний зал на другому поверсі міського будинку культури. До їхнього прохання прислухалися. На ремонт танцювального залу витрачено 47 тисяч гривень. Відновлено  професійний танцювальний паркет, задраповано стіни і стелю, оновлено підвіконня,  замінено електропроводку,встановлено лавки. Посильну допомогу надали  також батьки.
Керівник студії «Дансе Майстер»  Юлія Пилипенко не стримує приємних емоцій і каже, що такий танцювальний зал є тільки в Черкасах, а тепер з’явився і в Золотоноші. Подивитися на оновлений хореографічний зал приходять і рядові жителі міста. І, безперечно, радіють такій обновці юні танцюристи, для них це служить справжнім стимулом для занять і тренувань.