Пам’яті  мільйонів українських селян, пам’яті своїх односельчан  які загинули мученицькою смертю від голоду, пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі,  після найбільшої трагедії  XX століття, жителі Вільхів присвятили мітинг-реквієм, де згадали  всіх, хто втратив життя під час голодоморів у минулому столітті. Це був 26–й рік, це був 32-й рік, це був 33-й рік, це був-47 рік. То була жахлива сторінка для нашого народу. Мільйони невинно загублених життів та скалічених доль, безлюдні села, страх у людських душах - ось чорний слід Голодомору.
Статистика смертей і  до цього часу неточна, бо порахувати загублені життя неможливо. Але  ми  знаємо,  що геноцид загнав  у могилу мільйони людських душ .
Згідно списку, що зберігся в бібліотеці с. Вільи, у селі  загинуло 92 особи, із них майже половина - діти. Просто написано ім’я. Ні прізвища, ні по-батькові. У всіх загиблих від голоду було життя,  були свої  імена, свої мрії і сподівання.  На сьогодні в селі залишилися одиниці  тих,  хто  вижив в роки  голодомору. Вони  були зовсім маленькими,  але ті страшні часи залишили слід на все їхнє життя.   За свідченнями очевидців на кладовищі,  в селі Вільхах,  був яр, в  якому  ховали померлих від голоду.
   «Народ, який не знає свого минулого, не вартий майбутнього».  Ми не маємо права забувати сторінки своєї  історії,  якими б трагічними вони не були.
 Правда голодомору  розкрилася через довгі десятиліття замовчування. Тільки через 70 років,  у листопаді 2003-го, Генеральна  асамблея ООН визнала голодомор національною трагедією українського народу. Тільки у  жовтні 2008-го Європарламент визнав голодомор в Україні злочином проти людства. І тільки з 2006-го року в Україні встановлено День пам’яті жертв голодомору. 25 грудня, вони схилили голову у жалобі, перед пам’яттю загиблих односельчан,  біля збудованого, ними, пам’ятника.  
"Побудувати пам’ятник Жертвам Голодомору, зберегти пам'ять про все, що відбулося на українській землі – це був наш святий обов’язок, - говорить голова села Віра Іванівна Циганник, -  І ми його виконали,  виконали завдяки не байдужим жителям нашого села".
Вільхівчани сумують і разом з тим відчувають гордість за своїх людей. Вони зуміли вистояти, і не лише вистояти  у голодне лихоліття, але й  зберегти себе як народ, зберегти свою історію.
Трагедія Голодомору є важким уроком для всіх нас. Страшні події 32-го 33-х років показали, як легко може бути зруйноване життя і як важко, воно відроджується на випаленому полі.
 Це багатостраждальна історія нашого народу.  І, ми, не маємо права забувати її чорних сторінок.  А,  пам’ятник «Жертвам голодомору»  буде нагадувати  про це нам і майбутнім поколінням.  Тож дякуємо Богу, що ми щодня маємо хліб на столі.

Поширення епідемії ВІЛ-інфекції продовжує залишатися об’єктивною загрозою національного масштабу та негативно впливати на репродуктивний потенціал населення багатьох країн світу, в тому числі і України.
За більш ніж 30-річну історію хвороби ВІЛ уразив понад 55 млн осіб, з них майже 22 млн дорослих та 4,5 млн дітей вже померли. Досі ми залишаємося лідерами в Європі за темпами розповсюдження ВІЛ-інфекції. За оцінками експертів UNAIDS, майже 1 % населення України інфіковано ВІЛ.
У травні 1988 року Всесвітня організація охорони здоров’я прийняла резолюцію, в якій 1 грудня офіційно оголошено Всесвітнім днем боротьби зі СНІДом. За час, що минув, 1 грудня стало однією із визначних дат, яка щороку відзначається по всьому світу. У цей день поширюється інформація про СНІД, про те, яку загрозу існуванню людства несе глобальна епідемія «чуми ХХ-ого», а нині вже і «ХХI-ого століття».
Проте загальновизнаним є факт, що офіційні дані не відображають реальний масштаб епідемії ВІЛ-інфекції, зокрема, дійсної кількості людей, інфікованих ВІЛ. Вони лише надають інформацію про осіб, які були обстежені на наявність ВІЛ. Значно більша кількість українців можуть бути інфікованими, але не знати про свій ВІЛ-статус.
Для всіх без виключення, важливо пам’ятати, що передача ВІЛ здійснюється наступними механізмами: статевим, парентеральним (через кров) та вертикальним (від інфікованої вагітної до дитини).
Джерелом ВІЛ-інфекції є інфікована людина, яка знаходиться в будь-якій стадії хвороби, в тому числі, і в період інкубації. Вірус імунодефіциту людини може знаходитися у всіх біологічних рідинах (кров, сперма, вагінальний секрет, грудне молоко, слина, сльози, піт та інші), долає трансплацентарний бар’єр. Однак вміст вірусних часток в біологічних рідинах неоднаковий, що і визначає їх відмінне епідеміологічне значення. У крові, спермі, вагінальному секреті, грудному молоці ВІЛ-інфікованих знаходиться достатня кількість вірусу для інфікування сторонньої особи, а от слина, сльози, сеча не несуть жодної небезпеки для оточуючих.
Важливо знати, що особливість ВІЛ-інфекції полягає в тому, що це захворювання може роками не проявлятись жодними клінічними симптомами.
До кабінету "Довіра", що знаходиться при Золотоніській ЦРЛ, звернулися за допомогою 89 людей, кров яких заражена ВІЛ. 70 % Нині ці люди перебувають на антиретровірусному лікуванні, на сьогодні це єдиний найефективніший метод, який суттєво допомагає подовжити життя ВІЛ-інфікованого та значно підвищити його якість. У кабінеті "Довіра" наголошують, що кожна людина може анонімно звернутися та здати кров на виявлення ВІЛ-інфекції у організмі, наголошують, що процедура ця абсолютно безкоштовна! Тести - єдина можливість виявити чи заражена ВІЛ людина чи ні. Цей тест допомагає виявити ВІЛ за декілька років до того як розів'ється хвороба і здійснюється через простий аналіз крові. В Україні створені центри анонімної та безкоштовної консультації, де є можливість пройти тест. Знання про наявність хвороби дає можливість своєчасно почати адекватне лікування та попередити її розвиток і прогресування. Ефективність лікування полягає в тому, що зменшується кількість вірусу в крові. Таким чином, можна жити з вірусом і жити звичайним життям. Проте, важливо не забувати про заходи безпеки, про які вже йшла мова.
За словами Рябчун Людмили Вікторівни, завідуючої інфекційним відділенням, останнім часом суттєво змінилися шляхи передачі інфекції і на перше місце вийшов статевий шлях, друге місце посідає зараження ВІЛ/СНІДом через ін'єкції, а третє - передача вірусу від матері до дитини. Втім, завдяки реалізації комплексу заходів, спрямованих на протидію епідемії ВІЛ/СНІДу, зокрема, серед споживачів ін'єкційних наркотиків, у подоланні недуги у регіоні намітилася позитивна тенденція.
За інформацією медиків, проблема ВІЛ-інфекції вже понад 30 років залишається актуальною для світової спільноти, адже за даними ВООЗ, щоденно у світі вірусом набутого імунодефіциту заражається близько 14 тис. людей і ця хвороба посідає четверте місце серед основних причин смертності.
Напруженою ситуація залишається і в Україні, Людмила Рябчун говорить: "Незважаючи на обізнаність громадян щодо шляхів передачі інфекції, широкий доступ до сучасних ефективних методів діагностики та впровадження антиретровірусної терапії, в нашій державі спостерігається повномасштабна епідемія СНІДу. Причому, якщо раніше основним джерелом інфекції були ін'єкційні наркомани, то нині середньостатистичний носій вірусу набутого імунодефіциту - громадянин 35-50-річного віку, що має родину, але схильний до незахищених та випадкових статевих стосунків".
Тож, на переконання Людмили Вікторівни громадяни мають більш виважено ставитися до вибору сексуальних партнерів, використовувати засоби індивідуальної контрацепції. Щоб інфекція не передавалася парентеральним шляхом - варто відмовитися від ін'єкційних наркотиків та використовувати у медичних цілях лише чисті шприци. Попередженню передачі вірусу від матері до дитини сприятиме ранній початок профілактичного лікування та відмова від грудного вигодовування.
Однак, головна умова - дбайливе ставлення людей до власного здоров'я та здоров'я близьких, розуміння шляхів передачі вірусу імунодефіциту та способів запобігання хворобі. Лише так, переконаний медик, епідемію можна буде призупинити.
ВІЛ - інфекція не передається побутовим шляхом:
при дотиках, обіймах, рукостисканнях; через поцілунки; при спільному проживанні в одній квартирі;  через посуд, столові прибори; через їжу; фекально - оральним шляхом;  через постільну білизну, предмети побуту, іграшки;  повітряно - крапельним шляхом (у тому числі при чханні і кашлі); при купанні у воді; через ручки дверей і кранів, унітази; через гроші;  через спортивні снаряди; при укусах комах або тварин.

Плешкані—село як село, яких багато.Десь за 400 дворів, 727 жителів. Таку ж саму цифру—727 тут називають з іншого приводу---стільки сільчан викосив голодний 33-ій. А до голодовки, розповідають, проживало в селі більше 2 тисяч жителів. У Велику Вітчизняну  на фронті з Плешканів загинуло 116, розстріляно фашистами 12.Раніше ці цифри не співставлялися –лежала на цьому печать крамоли. Чи то з нашумілого конфлікту , який підняв на захист  занедбаного кладовища  ветеран війни, Г.С.Боярко, чи то після того, як прийшов  головувати в село  молодий беручкий  інженер  Дмитро Олександрович Лисун, і означився цей час добрими змінами. І колись ліквідовану  сільську раду  тут відкрили першими, і перший в районі будинок  ветеранів праці—ще у 1986 році. Цей жест милосердя не залишив осторонь і проблеми сільського кладовища: огородили його за  кошти пожертвувань  і колгоспні, ритуальний майданчик  встановили  і магнітофон з траурною мелодією придбали. Щоб все по-людському.
А 1990 року за рішенням колгоспних зборів колгосп імені 50-річчя Жовтня перерахував на створення  фільму-меморіалу «Голод-33» 3 тисячі карбованців. У спеціальну книгу люди записували  своїх рідних,знайомих, щоб  їхні прізвища згодом висікти на граніті пам’ятника, який встановили у квітні 1991 року - перший пам'ятник жертвам голодомору у Золотоніському районі. Знову ж таки на добровільні пожертвування та за спадщину—хату самітньої жінки Галини Шведір, яка так заповідала нею розпорядитися.Село обертається обличчям до своєї пам’яті. Давайте доторкнемося до неї і ми, поки вона ще жива
Сухина  Іван  Пилипович:
-Що міг я запам’ятати, коли в голодовку мені було 7 років? Послухайте  та й самі посудіть.Наш куток Брід  не хотів вступати до колгоспу—спробували хліба колективізації ще в комуні. І заявилися сюди активісти. Чую,кричать надворі: «Ганьба, ганьба!». Прохукую шпарку  в замерзлому вікні—мати несе двох дівчаток, а хлопчик біжить слідом –це Карпенка Пилипа діти. Їх розкуркулили, а дітей повикидали прямо на сніг.І не тільки їх, а ще багато сімей. Аж поки за селом не встановили вигнанці сяких-таких шалашів, щоб дозимувати (це місце досі в селі називають Куркульський Яр), доти жили в нас ті прийомні діти.
А від загибелі в голодовку нашу немалу сім’ю врятувало те, що батько й мати працювали  і їм пайок давали, а мене пристроїли в яслі.Як не голодно там було—їли суп з калачиків і гички, соєвий корж і баланду з макухи—але я жив. Пам’ятаю, як привезли в яслі Койкових опухлих дітей. Сипнули їм в миски баланди. Вимели вони її за якусь мить, а потім ще довго як очманілі махали ложками у пусті миски.
А ще пам’ятаю крик у переджнив’я. Тоді наливався в полі хліб. Як стемніє, люди тяглися в поле, щоб угамувати голод. Після недозрілого хліба  мучились спрагою і вгамовували її з криниці Демида Карпенка, що жив край села.Там і вмирали, жахаючи село нелюдським криком.
А скількох відвіз у спільну могилу Іван Мусійович Грязіон? Не тільки мертвих, а ще й таких, що просили хліба. Троє вигреблися  прямо на цвинтарі: один німий—в Москві живе, а двоє в Бологоє—після війни приїжджали в село.
Мисан  Одарка  
Семенівна:
-На нашу корову напасть напала: двічі приходили її забирати, то батько й рішили, що молока з неї не пити—проміняли за два пуди зерна. Хліб розійшовся скоро, і прийшла нас косити смерть напровесні.Спершу батька втяла, потім сестер—Федору, Ганну, Гапку з її малими дітьми (чоловіки їхні на заробітки подалися , та так і не повернулися додому), братів Павла і Сергія.
-Одна ти, недоїдок, і зостанешся, -так казала на мене, найменшу, вмираючи, мати і давала котячу кульшину—весь запас провіанту у нашій хаті.
В наступний раз Сич (так по-вуличному називали їздового І.М.Грязіона, який відвозив на цвинтар померлих і цим заробляв собі на прожиття) мав приїхати уже за мною, і я замкнулася  в хаті.Вирішила, живою не здамся. Та, видно, вік мені судився: із нашої великої родини з 14 чоловік в живих залишилась я та племінниця Уляна, котру взяли в яслі.
Але навіть в такий судний час світ був не без добрих людей. Сусідка Пузь внесла склянку молока, добро материне пам’ятаючи: коли на їхнім дворі  поставили мітку, то мати їм сказала і вони корову з повітки забрали до хати, чим і врятувалися.Та ще Політ Беркут, який мені опухлій носив молоді бурячки—царство йому небесне, загинув у війну біля Дніпра.
Мельник Ганна
Лукашівна:
-У нашу сім’ю горе прийшло ще у 32-му, коли тільки заходило на голодовку. Купив батько борошна, а воно з рожками—потруїлися батько, мати і одна сестра, а друга Єлизавета  калікою, без ноги зосталася—зараз вдвох так і живемо.Лізка в лікарні, а я сама в хаті, як палець. Приїхав якийсь чоловік і забрав мене бавити дітей  у яслах.За чим ті діти тільки жили.Похльобку з гички та макухи, з калачиків їли. Повстають вранці, а я не знаю,як їх і обмити—всенькі в зелень повироблювані.
Як зайшло у жнива, серед ночі хтось постукав. Я сполошилася. Коли обзиваються Ярошенко і Височина, тодішній голова колгоспу і паргторгша. Привезли серед ночі затірки дітей підгодувати. Тільки змолотили на свій страх і риск якийсь сніп ще молодого хліба, бо той ще не визрів. Не одного та затірка порятувала, в тім числі і мене, опухлу від голоду, малолітню няньку. А була ж у селі комора—«глибинка» звалася, із недоторканим запасом хліба і не було такого наказу, щоб порятувати людей від голоду.
Підем з сестрою душі усопших пом’янути.А скількох і пом’янути нікому: он у нашого далекого родича 7 душ було, то хоч би одно залишилося; у Федора Солодкого—5 дітей і загинули всі разом  з батьками, у будинку ветеранів Марійка Рева живе—її сім’я теж вимерла.
Авраменко Олександр
Васильович:
- Із живих свідків голодовки я в селі найстарший, мені 85 літ. Мені легше було, бо робив у полі і мав пайку соєвого коржа—в село навідувався хлоп’яті своєму вділити. Без мене і матір  на цвинтар відвезли, і сестру. Це з погляду сьогоднішнього дня  жорстоко і страшно. А тоді сил не було для плачу і страждань. Нічого не мало ціни, окрім хліба, і ціною був один лиш хліб.
Як не стало пайка до передднівку, то в полі всяк  перебивався, як тільки міг. Я раз було спробував  колосків у горщику зварити. Бригадир наш, Пилип Беркут, от уже дурнуватий чоловік був—з тих невмолимих, що з щупами ходили попід хати останнє в людей вимітати,- підбіг, перекинув горщик, кричить: «Ти Сталіна дуриш!»
 Як вернувся я з війни і вчився в Гадячі на агронома, сад дома посадив. Сусід застерігав: ти за нього не оплатишся.
-Доки він родитиме, Сталіна вже не буде.
-Схаменись і хай тебе бог боронить  таке ще перед ким сказати, а я нічого не чув,-і справді не доніс на мене.
 Виріс мій сад, я ще й колгоспний посадив. Досі із старістю своєю  все з розсадою клопочуся, саджанці вирощую і люди не стороняться мого дому.
Матвійченко  Домаха  Самсонівна:
-Було нас троє дітей та батько і мати, а зосталась я одна. Батько майстровитим чоловіком був, гарно шевцював, голоду не встерігся.Спершу його не стало, потім через день і сестер. Мати таки дотягла до хліба. Але  вже не судилося їй його  їсти, така була голодом виморена. Забрав її Грязіон у рядні—на грабарці ще люди лежали. Я так її і не провела. І сльози не видушила.  Плакала потім, коли страшно було самій у хаті, коли жила у дядька, потім у тітки, та й по цей день не можу виплакати  сліз мого сирітського дитинства.
Хіба я одна , що зазнала такого горя? Он родина Пустовітів—11 душ в хаті було, а й однієї не залишилось.
 Семенець  Ольга
 Филимонівна:
-Ви ті люди, що про голодовку розпитуєте?  Почула—й собі прийшла вилити душу. Сама я родом з сусіднього села Калеників, а плешканівською стала,як заміж сюди вийшла. Нас було семеро дрібних дітей у матері, а батька засудили  на 10 літ  по закону «про п’ять колосків»--з тюрми він не повернувся. Щоб якось прожити, мати ходила у Великий Хутір  сяку-таку одежину  на щось з харчів виміняти.У останній раз  так і не вернула додому—на півдорозі застала її смерть, поховали у Гельмязові у спільній могилі—тепер до верби під селом , де, розповідали люди, вона сконала, ходимо матір поминати. Страшну звістку, що ми сироти, принесла до хати найстарша сестра, а ми до того голодні, що й уваги не звертаємо, жуємо кукурудзу.
Потім померла  одна з сестер, і їздовий, щоб  зайвий раз не їхати, забрав ще й живенького братика. Було мені тоді 4 роки, та пам’ятаю, як белькотав він, хліба шматочок просив. І нас чекала  та ж сама дорога, якби не Іван Степанович Скиба, що тоді головував. Скількох він дітей  по селу підібрав і в дитбудинок відправив. Мене приніс туди в рядні, бо інакше не можна  було доставити—лопались водянки навіть на п’ятах. То поки й живий був (позаторік його не стало), то все горнулась до нього, як до батька рідного. Побули ми в дитбудинку, поки голод скінчився, та й вернулись до своєї хати—пустки: все, що могли з неї попромінювали. Як виходила заміж, то одна жінка змилостивилась:
-Візьми, Олю, сорочку й корсет одягни, це матері твоєї.
Живі сестри, мають хліб і до хліба. Я досі в ланці працюю, одробляю той хліб 33-го, яким порятували мене люди.
Подружжя  Олексій Іванович  і   Віра Григорівна  Лукашевичі:
-Обоє ми росли в патронаті, бо сироти. Олексій, поки голоду не було,  разом з братом своїм  у дядька ріс, а в голодний 33-ій рік кому зайві роти потрібні?  У дядьковій комуні  нас у їдоки не записали. І в своїй, де й покійного батька 3 десятини, теж не хочуть. Був опух з голоду, вже й кінець близький, та кухарка підтримала. Як очуняв трохи, то в район подався, щоб кудись мене на «обеспеченіє»  поставили. І голова райвиконкому Тютюнник направив у нашу комуну  такий папір. Так потрапив я у патронат, який мене від голодної смерті врятував.
Дружина найбільше пам’ятає, як видали по окрайцю хліба. Вона всього не з’їла, а потай під подушку заховала, і вранці не знайшла свого кусня—хтось поцупив. Кричала тоді і плакала так, як за рідною матір’ю не тужила.
-Виросли наші діти , вже й онуків маємо, а їм ніколи не розповідала, що пережили ми з батьком. Нехай краще ніхто  в своїй долі ніколи не звідає того, що ми зазнали.
Сім сповідей як днів у тижні: який не настане, то всяк спомином дише. А могло б набратися і 70, якби не бракувало газетної площі та було з креміння серце,  щоб могло оте все вислухати. Та чи треба оберігати нас, дітей і онуків, від тієї жорстокої правди? Адже  стільки років  це й без того замовчувалося  на рівні державної політики. Як сказав хтось із великих, не повертайтесь на попелище, бо підніметься вітер і засипле вам попелом очі. Але ж як ми можемо  дивитись у день завтрашній, не повернувшись (не оглянувшись) у день минулий?
Голод без хліб’я і страху. Скільки про нього мовчали, день при дні пам’ятаючи. Мовчали, але це не значить, що  не знали «нагорі». Якраз у 1933 році на 1 Всесоюзному з’їзді колгоспників  Сталін, виступаючи, просто відмахнувся від розмови про трагедію голодомору, назвавши її дитячою іграшкою  в порівнянні з тим, що довелось пережити робітникам 10-15 років тому. Мовчали «низи», хоч тоді ще знали своїх мучителів. Не заради помсти і злоби маємо знати про лихоліття голодомору. Завважте, скільки людей поіменно називали своїх рятівників.Значить, живучіші добро і милосердя.
  Буваючи в будинках ветеранів праці не тільки в Плешканях, а й по інших селах, запам’ятала таку деталь: старенькі бабусі сушать сухарі і під подушкою чи в тумбочці складають у вузлик. Що це, стареча дивакуватість?  То зашпари 33-го року, які нічим з пам’яті,навіть коли хліб і до хліба на столі, не вигнати й не стерти.Мабуть і ми маємо відчувати від них мороз пори поминальної і дня буднього.
Матеріал підготовлений тоді, коли про голод 33-го ще не говорили на повний голос. З тих пір минуло 27 літ—ціла епоха, виросло нове покоління.Із тих колишніх співрозмовників в Плешканях досі жива лише 90-річна Ольга Филимонівна Семенець, живий найстарший свідок тих подій.Теперішня сільський голова Плешканів Галина Іванівна Міхова впізнає серед них Сухину Івана Пилиповича—свого батька. «Тепер наші «Плешкані»--другий за величиною в області платник податків, - говорить вона з гордістю. Тепер приватне сільгосппідприємство «Плешкані» хазяйнує не тільки в межах однойменного села, а й  на довірених земельних паях сусідніх сіл Каленики, Коврай, Підставки Золотоніського району та Безпальче і Жорнокльови Драбівського. Керує господарством Людмила Іванівна Лисун, хазяйка й рятівниця від усіляких питань  тутешньої соціальної інфраструктури. Коли когось з сільчан проводжають в останню путь, у «Плешканях» для родини на 13 гривень виписують 10 кг м’яса, 10 літрів олії, 10 кг гречки чи іншої крупи, машина й труна—безплатно, а в столовій—поминальний обід за 50 гривень. Керівник подбала про свій смачний свіжий хліб для живих:сільгосппідприємство викупило приміщення збанкрутілого Гельмязівського хлібокомбінату, на якому провело реконструкцію, встановивши нове імпортне обладнання й тепер на ньому за традиційними рецептами без штучних поліпшувачів і розпушувачів  печуть смачний хліб, паляниці, рогалики й булочки, короваї, виготовляють макарони. Буханець хліба продають за 8 гривень, калач ручної роботи-10 гривень, свій свіжий хліб возять  спеціально для цього придбаним транспортом в свої села. А головне—люди мають роботу й зарплату, пристойні пайові. А віднедавна Плешкані живуть новиною—затією: ці шестеро сіл вирішили об’єднатися в єдину територіальну громаду і вже їздили запозичувати досвід на Полтавщину, а зараз подалися в поїздку до Кременчука, де тамтешня ОТГ  разом хазяйнує вже два роки. У районі керівники запевнили, що не перешкоджатимуть їхньому задумові.

16 листопада в календарі позначене як День працівників радіо, телебачення та зв’язку. Суперечливі почуття цього разу були в тих, хто раніше чи й досі працював на радіо або любив слухати радіо, почерпуючи звідти інформацію.Бо цей рік особливо на лівобережжі став переломним, а саме періодом знищення проводового мовлення. Особливо   цей процес прискорив літній буревій, після якого цехи Укртелекому, за якими ця послуга була закріплена, не приступали до відновлення ліній, вважаючи ці послуги збитковими. Якщо в місті Золотоноша та селах Золотоніського району після 1 липня замовкли всі радіоточки, то в сусідньому Чорнобаївському районі районне керівництво звернулось до зв’язківців з проханням не залишати людей старшого віку без зачасту єдиного для них джерела інформації.Після буревію радіо мовчить у степових селах, а  працює в наддніпрянських селах, із 2300 радіоточок залишилось працювати близько 1 тисячі радіоточок. Як розповіла  редактор Чорнобаїської редакції радіомовлення Лариса Пономаренко, тенденції зникнення проводової мережі посилюватимуться, бо ще в 2012 році така послуга як трансляція програм національного радіо не потрапила до обов’язкових  для провайдера. Тож перспектива невтішна. Але на Чорнобаївщині не поспішають попрощатися з радіо і шукають вихід.Через скорочення радіоточок  Національна рада з питань телебачення і радіомовлення разом з іншими державними органами запроваджує заміщення  технології дротового на ефірне мовлення в діапазоні 87,5—108МГЦ для забезпечення населених пунктів  програмами суспільного та місцевого радіомовлення та для організації системи оповіщення.У серпні цього року Чорнобаївська редакція  подала заявку до Національної ради  на прорахунок частоти.На засіданні Нацради 17 серпня 2017 року  було прийняте рішення про про розроблення висновків  щодо можливості  та умов користування  радіочастотним ресурсом  України для потреб телерадіомовлення(аналогове звукове мовлення) в смт Чорнобай.
За умови отримання ліцензії збільшаться обсяги місцевого мовлення, розшириться слухацька аудиторія. На сьогодні мають інструкцію для ліцензування,покрокову схему створення ретрансляційного вузла.Визначено перелік обладнання і сподіваються , що наступного року жителі району  вже зможуть слухати як суспільного мовника, так і місцевого.І не тільки в оселях, а й в автомобілях, приміщеннях установ і організацій.
Залишається проблемним питання фінансування.На останній сесії Чорнобаївської районної ради  прийняли Програму підтримки  і розвитку редакції радіомовлення.Хоч не всі її підтримали, але за проголосувала більшість. Лариса Леонідівна Пономаренко, донька журналіста Леоніда Дробушка, котра роботі на районному  радіо віддала більш як півтора десятка років, переконана: їхньому радіо бути, не можна іти в майбутнє з німим радіо! Потрібно сприймати зміни: коли зникне проводове мовлення, його замінить ефірне, більш доступне. Потрібно буде  тільки придбати інший радіоприймач.Тому день радіо Лариса вважає своїм професійним святом.
Безперечно, й у Золотоноші та районі є багато прихильників радіо, котрі висловлюються за те, щоб таке джерело інформації діяло. Як це зробити—можна запозичити досвід у ближніх сусідів.