Володимир Рутківський –літературний класик і земляк

«Вміння повернутися в дитинство. Навіть коли воно вже не твоє…»
   Ми всі родом з дитинства. Його зворушливі спогади гріють нас до самої старості, не дозволяючи зістаритись. Вони стають тим корінням, від якого розвивається крона долі. Відомого сучасного  письменника Володимира Григоровича Рутківського, лауреата  літературних премій  імені Лесі Українки, імені Миколи Трублаїні, імені Віктора Близнеця й найголовнішої—Національної премії України імені Т.Г.Шевченка вважають класиком дитячої літератури. Його дитинство пов’язане з Чорнобаївщиною, де народився і виріс, а спогади дитинства послужили благодатною канвою  для багатьох його художніх творів. Навчався в інституті, а потім  працював письменник в Одесі, де проживає й донині, та не поривав зв’язків зі своєю малою батьківщиною.Найкращим гостинцем від батька вважав передані вирізки з місцевих газет, де згадувався його край і земляки.
      Народився у вчительській сім’ї
Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня  1937 року  в селі Хрестителеве Чорнобаївського району на Черкащині в родині вчителів. Ось-ось йому виповниться 79  років. Ріс, як сам зазначав: «звичайним «окупаційним» хлопчиком,  як і всі українські дітлахи,чиї батьки пішли на війну».Та на відміну від багатьох , в його дитинстві були не лише воєнне лихоліття, а й таїна  старої книжкової шафи  посеред шкільного коридору, звідки  через дірку цупилося все  і зачитувалося до дірок Володею й Вітьком—його братом.Своєю малою батьківщиною письменник може  вважати кілька сіл Чорнобаївського району: Хрестителеве, де народився, Богодухівку, де пішов до школи, Чорнобай, де певний час навчався, Велику Бурімку, де закінчив десятирічку.З приводу назв сіл мав певну мороку. Це вже коли готувалась до друку збірка його поезій і  потрібно  було написати  автобіографію.Почувши, що хлопець народився в Чорнобаївському районі, редактор поморщився: «Не піде. Середньовіччя якесь. А село?» - Хрестителеве, - редактор глянув підозріло:- це мабуть якась дореволюційна назва. – Та ні, це так воно стало називатися, а до того звалося Довга.—Слухай, а чи не маєш ти відношення до якогось іншого села? –У Великій Бурімці закінчив 10-ий клас, там батьки купили власну хату». Згодом , вже після поетичних збірок Володимир Рутківський писатиме прозу. Його повісті «Канікули у Воронівці», «Сторожова застава», роман «Сині води»,  трилогія «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен» - історико-—пригодницькі, місцем дії була його Велика Бурімка, а прототипами –земляки.
Його батько Григорій Якович Рутківський, невисокий худорлявий чоловік,  читав сільським школярам фізику.За спогадами колишніх учнів, у нього найходовішою оцінкою була одиниця, яка коли учень старався, трансформувалася в четвірку.У всіх анкетах батько писав, що він круглий сирота. І лише на схилі віку признався синові, що його сестра і старші брати  переїхали з  радянської України  до «білої» Польщі.Але говорити про це раніше не ризикував , бо можна було легко стати “ворогом народу”.
Мати, Ганна Кирилівна, у дівоцтві Заболотна, була жінкою показною і дужою, походила з давнього козацького роду , який колись сусідив з такими ж козаками Піддубними, а з часом і породичався з ними. Дід Кирило доводився троюрідним небожем  славетному борцеві Івану Максимовичу Піддубному. Мабуть, по його лінії й передалася  богатирська міць Ганні Кирилівні, яка все життя вчителювала в молодших класах.
До війни й відразу після неї життя педагогів було напівкочовим. Їх переводили із села в село, мешкати доводилось в пришкільних квартирах.Саме з такої оселі сім’ю вигнали  під час фашистської окупації. І тільки здорова натура Ганни Кирилівни  дозволила їй пережити  труднощі й врятуватися з двома синами. Коли повернувся з війни батько, сім’я вчителювала в Богодухівці, де він був директором школи. Пізніше завідував районним відділом освіти .Згодом Рутківські перебралися у Велику Бурімку, де глава сім’ї також директорував і у 1951 році купив власну хату.Це була їх перша власна хата. Чи не тому й сприймає це присулянське село письменник як свою малу батьківщину, а в повістях воно фігурує як Воронівка, Римів, а в кінці його рукою написано, що це Велика Бурімка.
   «Там все дихало історією»
«Там все дихало історією», - пізніше писав В.Г.Рутківсь-кий. Високий правий берег Сули, з якого, здається, видно було не лише безмежні простори, а й століття. Розкішний графський парк Кантакузіних  бачився не гіршим від Софіївського парку в Умані; назву села місцеві краєзнавці трактували як «бувший Римів» - стародавнє містечко-форпост  на межі з половецьким степом. Звісно ж, і в серці юного Володі (у творах—Володко) прокинувся інтерес до історії. До переказів, що десь над римівським болотом  князь Ігор перед походом  на половців закопав свій скарб. Хлопчаки навіть «вирахували» - в запалій ямі неподалік старезного Сторожового дуба. Пробували розкопати той скарб, але невдало: нора завалилася на їхніх очах, ледве не приваливши одного з шукачів. Але зуміли знайти інше—набираючи під урвищем пісок  для домашніх потреб, один із школярів  викопав кілька величезних кісток. Про знахідку повідомили в Київ  і звідти приїхав відомий археолог академік І.Г.Шовкопляс.Під його керівництвом працював і шкільний археологічний гурток, старостою якого був Володимир Рутківський.Було розкопано залишки стоянки  древньої людини  кінця ашельської епохи (приблизно трьох  тисяч років тому, раніше було розкопано тільки дві таких на Україні).Після того в допитливого школяра  зародилася мрія стати археологом.
Після закінчення  Великобурімської  середньої школи поїхав вступати до Київського державного університету на історичний факультет. Але до академіка Шовкопляса, який залишив йому свою адресу, не звернувся, бо гадав з’явитися на його очі вже студентом ,і переоцінив свої сили.  Бо конкурс був великим, перевага надавалася тим,хто уже відслужив у армії чи мав стаж роботи. Екзаменатор  із явно надуманих причин поставив йому четвірку з історії , тому юнак змушений був повернутися додому. Майже рік юнак працював у столярній бригаді у Великій Бурімці, а наступного літа  вирішив їхати вступати  в якийсь із вузів Одеси, бо ще ніколи не бачив моря. Але вже не на гуманітарний, а на технічний факультет. Так він став студентом  інституту харчової промисловості, а згодом перевівся у політехнічний інститут. Там розпочався  одеський, основний період  його  трудової біографії, в тому числі й творчої.
    Степовик біля синього моря
  Практику  В.Г.Рутківський проходив на суперфосфатному заводі, там же  й почав працювати після отримання диплома у 1959 році. Того ж року опублікував вірша у  обласній газеті «Чорноморська комуна».Інтерес до поезії, взагалі до літературної творчості став поглиблюватися. У 1966 році вийшла в світ перша збірка поезій «Краплина сонця»,  через кілька років-друга –«Плоти».А в 1968 р. Володимир Григорович переходить на посаду редактора облтелерадіокомітету, через рік його приймають до спілки письменників.
  Але не все давалось так легко й просто.Через принциповість та бажання служити правді і справедливості  його творчий корабель налітав на підводні рифи. Збірку «Плоти» вилучили з книгарень з ідеологічних міркувань, а наступні твори «вилітали» з тематичних планів. Потім у 1971 р.на нього надійшла скарга  як на буржуазного націоналіста, що не хотів пускати в ефір чиїхось кепських віршів. Ледве вдалося колегам його відстояти. Але ненадовго, бо потім  він став на захист безпідставно звільненого колеги і сам позбувся роботи.Врятував його  відомий  поет  Борис Олійник,за сприяння якого Володимир Рутківський поїхав  навчатися  на дворічні Вищі літературні курси у Москві.Проте і після їх закінчення  ставлення  в Одесі до нього не змінилося—роботи не було. Аж поки не підвернувся випадок - у 1981 р. його  попросили написати  книжку про колектив  заводу прецизійних  верстатів, котру високо оцінив союзний галузевий міністр. Після того про нього згадали й одеські посадовці  й надали роботу  відповідального секретаря  обласної письменницької організації. Дозволили видати книгу поезій «Знак глибини» (1987 р.) та книжку повістей для дітей «Канікули у Воронівці» .
Взагалі, після повернення з Москви у його творчості чільне місце починає займати проза, це як повернення на круги своя, усвідомлення себе як українця. Хоча знову ж було не все так гладко. Його повість «Ганнуся» у дитячому видавництві «Веселка» друкувати відмовились.Тому переклав її російською і видав  у московському видавництві «Детская литература»  під заголовком «Аннушка».Те ж саме повторилося і з казковою повістю «Бухик з тихого затону», яку не лише видали в Москві, а й визнали однією з кращих повістей за п’ятиріччя.
  А тим часом запахло незалежністю  України, кожен чесний митець намагався прислужитися їй,--у своїй автобіографії розповідає Володимир Григорович: він замислив написати для  молодого покоління  серію історичних творів, які б показали, що наша історія нічим не гірша  за англійську чи іспанську, не кажучи вже про російську чи американську.
Почав з життя часів Київської Русі.Невдовзі в скороченому вигляді в журналі «Однокласник» (1991.-№№ 1-2) побачила світ повість «Сторожова застава», в якій йшлося про українських-- саме українських! –богатирів  Іллю Муровця, Олешка Поповича та Добриню Микитовича.Ідею цю автор не висмоктав з пальця, а  знайшов у творах російських дослідників. І разом з фантастичною повістю  «Війна з ліліпутами» Кіра Буличова повість Володимира Рутківського була удостоєна премії  ім. Миколи Трублаїні.Пізніше Рутківський власним коштом повністю опублікував її у 2001 році і повість  одержала премію імені Лесі Українки. Із 1992 по 2001 рік Володимир Григорович завідував відділом  у обласній газеті «Одеські вісті» і весь свій вільний час присвячував роботі над новими прозовими творами. Як зізнається він сам, найбільше насолоди принесло написання роману «Сині води»присвяченого зародженню козацтва на Україні.  В його основі—той факт, що першого серйозного удару по монголо—татарській орді завдали не полки князя Дмитра Донського на Куликовому полі, а наші предки, які на 18 років  раніше розбили  добірну татарську орду  над річкою Сині Води. Вже навіть в незалежній Україні  дехто з посадовців сприйняв роман як спробу посварити з північним сусідом. Але твір, хоч і в скороченому вигляді, у 2004 році  видавництвом «Зелений пес» був надрукований у трьох книгах - «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню» та «Стріли під сонцем». Твір відразу знайшов вдячного читача  і був відзначений премією  Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого.
  А далі була робота над історико—пригодницькою трилогією про козацьку епоху, до якої увійшли романи «Джури козака Швайки» (2007 р.),  « Джури—характерники»(2009 р.), «Джури і підводний човен»(2010р.)Побачили вони світ  у відомому видавництві Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» в чудовому  художньому оформленні Максима Павленка.За зізнанням видавця Івана Малковича, його син назвав «Джур…» «найкращою книжкою, яку видав батько». Трилогія стала помітною подією в літературному житті. Перший роман посів друге місце в конкурсі Національної радіокомпанії в рейтингу «Книжка року», а вся трилогія удостоїлася  найвищої творчої премії - Національної премії імені Тараса Шевченка.
Передостання з опублікованих книг  письменника повість «Потерчата» (2008 р.). Образ потерчат - нехрещених діток-мошкари, зоряних вихриків - без вини винуватих богів, які шукають прощення самі в себе - наскрізний у тексті.Книга має підзаголовок:»Дитяча сповідь перед дорослими, які так нічому й не навчилися». Символічну суть потерчат  розкриває сам автор, зізнаючись:» Я, мабуть, письменником став  тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся  у себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу  між смертю і життям,любов’ю і ненавистю, вірою і безнадією. А найдивніше для мене те, що ми не лише проскочили, а й не збожеволіли. Втім, хто його знає Інакше чому людство робить  все можливе для того, аби знищити  себе самого?».Ліричний герой вистояв, не втратив віри в силу добра і проніс її через усе життя. Думками повертається на свою малу батьківщину—на Черкащину. Тут програмним можна вважати його вірш «Жайвір над Чорнобаєм», де він бачить себе цим птахом—живим символом хлібного духу. Все проходить, обертається, і в цьому замісі неба і землі , вічного перетікання Божих слів настав час воскресати, ставати часточкою  вічності для сущих  і наступних, не гадаючи, як вони  зустрінуть дане тобі Творцем слово.  Із написаної  Володимиром Рутківським літературної спадщини  багато творів можна знайти у бібліотеці.Можна скористатися й багатющим інтернет—ресурсом, де нескладно знайти і його твори та в них зануритись, і літературознавчі статті про автора. Про те, що його книги навчають патріотизму; про його талант щедрий та веселий; про те, що він сам—джура української літератури.Задовго до Гаррі Потера—це про історичний роман «Джури». Кров на кризі, реквієм своєму поколінню—це про «Потерчат». Це  лише поодинокі назви статтей. А в газетній статті тим паче складно розповісти про письменника і його твори, його героїв—краще відкрити двері в їхній світ і спілкуватися без посередників.
  Літературного класика чекають земляки у Великій бурімці
   У Великій Бурімці Володимира Рутківського читають  і знають. Понад 5 років тому  його тут приймали за гостя.Наталя Миколаївна Кардаш, яка була на той час сільським головою, пригадує: «Він  передав книги для шкільної  бібліотеки, а також мені особисто. Я «Сторожову заставу» прочитала, ні--проковтнула за два вечори.Там же всі наші кутки названо, у героях можна наших людей впізнати.По характерах, по мові. Це книга про наших батьків, дідів і прадідів. В селі вже не залишилось його хати, але в кожній хаті його приймуть як рідного, бо він свій, наш по духу». Теперішній секретар сільської ради Надія Павлівна Мельніченко,медпрацівник за фахом, котру в селі добре знають і вона все про всіх, признається, що твори Володимира Рутківського знає й читала, а от його самого—ні. Для сільчан це було б великою подією—зустрітися з літературним класиком, земляком, котрий возвеличив їхню Велику Бурімку.Немає нічого неможливого. Володимир Рутківський  розміняв восьмий десяток, і цілком можливо, що на 80-і ювілейні  іменини його чекатиме запрошення до Великої Бурімки.
В. Андрійченко