Мама від Бога або чужих дітей не буває

Про проблему сирітства останнім часом говориться дуже багато. По телевізору і радіо часто можна почути історії про покинутих дітей, які шукають батьків. Більшість постарається скоріше відігнати «сентиментальні думки», знайти масу виправдань, чому він не може їм допомогти. А хтось, не зважаючи на труднощі, ні на існуючі забобони, відважується на сміливий і благородний крок - взяти собі чужу дитину, дарувати маленькому чоловічкові, котрий рано дізнається, що таке зрада, свою любов і турботу, роблячи наш світ трохи добрішим і кращим .
Калько Наталія Григорівна
Жінка-мати – отаке призначення у цьому світі Наталії Григорівни Калько, жартує, що у когось є жилка до бізнесу, а у неї до виховання дітей.
У Наталії Григорівни 24-річний біологічний син Олександр, 19-річний прийомний син Дмитро та 15-річна прийомна дочка Аміна, але жодного разу у розмові я не почула розмежування стосовно цих діток, чути лише: «мої діти», «мої троє дітей».
Виховує жінка їх у неповній родині, без чоловіка, але не скаржиться і ні на що не нарікає, каже, що чудово справляються і самі. Наважитися узяти дітей із притулку було нелегко і це була справа не одного дня, порадитися треба було не тільки із собою, а із уже підростаючим сином, мамою, та усією родиною, так як діти повинні знати і бабусю, і усіх найближчих родичів: «Діму усі чекали, перед тим, як забрати його додому ми багато разів гуляли містом, знайомилися із родиною,  усі важливі рішення у нашій родині приймаються колегіально, а про це ми говорили особливо».
Обговорюємо і фінансовий бік усиновлення: « На той момент усе для мене складалося вдало, з фінансами великих проблем не було, хоч і державна допомога на дитину певний час не виплачувалася, а інколи виплачувалася із затримками», - але усе одно мені здається, що про гроші Наталія Григорівна навіть не замислювалася, не думала скільки і на що їй треба витрачати, її материнське серце хотіло мати ще одного сина. Свого середнього сина Діму жінка називає «дитиною від Бога», бо від того часу, як Наталія вирішила мати у сім’ї ще одну дитину усе тільки сприяло цьому. Також зізнається, що якщо виникали якісь проблеми чи затримки відразу зверталася із молитвою до Бога і пояснює: «Якщо у мене немає відповіді на деякі запитання, то у Бога завжди є».
Про усиновлення Діми мама згадує з посмішкою: «Взагалі я шукала маленьку дитину і коли мені запропонували «статусну дитину», 10-річного хлопчика, я трохи занервувала і деякий час приймала рішення, від людей чула також, буцім-то він «неурівноважений», але коли зустрілася з ним то у нас відразу відбувся контакт, я полюбила хлопчика і вирішила  - він буде моїм сином».  Під час розмови дізнаємося, що у Москаленках у Дмитрика є рідна сестра. яка виховується у іншій родині, туди ж колись забирали і Діму, але через те, що у мами із сином не відбулося контакту, дитина знову потрапила у дитячий будинок. Зараз брат із сестрою спілкуються у соціальних мережах, але, на жаль, контакту найближчих родичів не мають.
Донька втрапила у родину позапланово, тим більше мама Наталія не знала, як поводитися із дівчатками, але, порадившись із подругою, у відповідь почула, що дитині треба мама і тоді відкинула усі сумніви та узялася за оформлення документації.
Також Наталія Григорівна розповідає, що перед усиновленням дівчинки вона побачила сон, який в чомусь допоміг їй прийняти рішення: «Мені наснилося, що до грудей підповзає їжачок», - це, ймовірно, символізувало появу у домі ще одної дитини. Пригадує Наталія, як колись усі дороги зійшлися в одну і доля подарувала їй доньку: «Я йшла з роботи і зустріла жінку із соціальної служби, вона, уже добре знаючи мене, запропонувала узяти до родини дівчинку, я порадилася із родиною, із своїми двома синами і вирішила, що у мене тепер буде донька».
Аміна з’явилася у родині Калько Наталії 8-річною, спочатку з нею було нелегко, бо дитина могла говорити тільки окремі слова, про повні речення і мови бути не могло: «У третьому класі ми наново вивчали таблицю множення, вчити алфавіт, вчити говорити її елементарні речі, а трапилося це не через те, що проблеми з розумовим розвитком, а через те, що учителі запустили дитину».  Зараз Аміна чудова дитина, гарно говорить, встигає у школі, з мамою може говорити на будь-які теми, говорять про перші почуття, бо Наталія Григорівна впевнена, що усі секрети дорослого життя діти повинні дізнатися від батьків і сприйняти це як належне, а не почути краєм вуха на вулиці.
Стосунки у родині звичайні, буває, що дітки сваряться, потім миряться, буває ображаються один на одного ,але жодного разу матері не довелося чути, що діти від різних батьків.
Мама розповідає з гордістю про своїх діток, про їхні успіхи: «Старший зараз працює у Колл-центрі, володіє англійською мовою на високому рівні, працює з офісами Великої Британії та США, Діма, середній, навчається на стоматолога у Полтаві, має успіхи на своїй спеціальності, додому часто не приїжджає, бо каже, треба вчити новий матеріал, а потім, навіть те, що для нього було складне із задоволенням по телефону мені розповідає, що вивчив та засвоїв уже, Аміна ще навчається у школі, має свої плани на майбутнє».
Також Наталія пригадує, що таке рішення їй далося непросто, треба було переламати себе багато у чому, часто виникали і виникають труднощі: «Спершу виникали труднощі у спілкуванні, треба було знайти спільну мову, обов’язково дитині треба було приділити 100% уваги, тому поки вдома був старший син, то я старалася йому віддати усю любов і увагу, доки прийде Діма, середній син, тоді уся увага була сконцентрована на ньому, треба завжди бути обережною, щоб діти не ревнували один до одного. Вони дуже потребували уваги, я старалася якомога частіше обійняти дітей, щоб вони відчули, що вони у родині бажані та їх тут дуже люблять».
Жодного разу Наталія Григорівна не пожалкувала про зроблений вибір і також дуже вдячна за це своїй родині, яка підтримала тоді і підтримує досі: «Я працюю у хірургії і на роботі буваю раз на три доби, тому у ті дні, коли працюю діти ходили до бабусі, проводили дозвілля там, вони у мене відкриті до спілкування, тому дуже легко знайшли спільну мову із усією родиною і стали улюбленцями».
Про своїх діток Наталія Григорівна говорить із величезною любов’ю та переживанням, і наголошує, що за усіх трьох дітей душа болить однаково і готова їх захистити перед будь -яким і при будь-яких умовах.
Особливих секретів виховання Наталія не має, говорить лише про деякі помилки, яких допускають батьки: «Часто батьки думають, що вони усе знають, а насправді це так, я стараюся трохи мудрості виховання взяти із книг, можу порекомендувати «Обличчям до обличчя з дитиною» Росса Кембелла, «Діти границі, границі» Генрі Клауда та Джона Таунсенда, а також релігія та віра, яка допомагає часто знайти правильний шлях».
Наталія, озброївшись дослідженнями психологів, упевнена, що чим раніше дитина дізнається про її статус у родині – тим краще і розповідає приклад дорослого чоловіка, який у сльозах відчаю розповідав, що у 16 років почув свою історію від сусідки, і пережив неймовірний стрес, йому здавалося, що від нього усі відвернулися і усі зрадили водночас, усіх називав брехунами і не розумів чому йому, дитині, не пояснили як він потрапив у цю родину». Також говорить, що був час коли Рада хотіла ухвалити закон про зняття таємниці усиновлення і вважає це правильним, бо дитина обов’язково повинна знати, що вона не біологічна, тим більше, любити цю дитину  у родині менше не будуть.