Особистості: переселенець із авдіївки навчає бути мужніми й любити батьківщину

На Золотоніщині переселенців більше 700, якщо не враховувати військову частину. Ніхто із переселенців не став безхатченком, можливо хтось ще не знайшов себе, не знайшов роботи, але усі задоволені умовами проживання у маленькій Золотоноші.
Олексій Дроб’язко – тренер місцевої школи кіокушин карате, автор декількох етно-проектів, батько трьох синів. 20 діб підвалів, ям та кліток для собак – таку участь підготували депутату Авдіївської міської ради за те, що той не дозволив зняти прапор України із головної будівлі міста. На свободу він таки вийшов. Всіма правдами і неправдами, величезними зусиллями своїх друзів та колег по спортивному цеху. Фінал міг бути справді трагічним, пригадуючи долю депутата Слов’янської ради після схожого вчинку.
Олексій відразу у розмові говорить: «Авдіївка для мене уже не Батьківщина, а Золотоноша ще не встигла стати нею», - і при цьому ж радіє, що в умовах війни місто та золотонісці прийняли його гостинно, також додає, що йому досі важко призвичаїтися до іншого життя, бо що доросліший переселенець то важче йому змінитися. Двоє дітей Олексія Дроб’язка швидко улилися у життя міста, а третій син народився уже тут.
До війни Олексій працював тренером з карате, після війни працює теж ним, але уже в Золотоноші, до того ж Олексій Дроб’язко декілька років тому привіз у місто новий вид спорту та почав розвивати його, набрав у свою команду дітей та дорослих, які хочуть бути фізично витривалими та вміти захистити себе. Погляди на життя кардинально не змінилися, так само у пріоритеті залишилась чесність та сім’я, - розповідає переселенець.
Про своє минуле Олексій згадує із сумом, бо каже, що війна відняла у нього друзів, приятелів, знайомих та матеріальні цінності – квартиру, будинок, але натомість подарувала нові перспективи, нових друзів, інше бачення життя, допомогла переоцінити деякі життєві пріоритети. Додає Олексій, що влитися у золотоніський ритм життя було не важко, бо міста схожі між собою, цікаві, схожа культура, еліта, психологія, відношення до життя, але все ж, золотонісці трохи інші:  «У Золотоноші люди по-іншому відносяться до життя, ніж авдіївці, там ( у Авдіївці) вони чекають , що їм повинен хтось щось дати, а вони потім ці ресурси будуть використовувати, тільки і чути, що «страна должна», а золотонісці навпаки намагаються облаштувати свій комфорт самостійно, у Авдіївці за зміни боролися одиниці, а у Золотоноші хоче змінюватися більшість, люди, в основному, розраховують на свої сили».
У Олексія Дроб’язка 20 років тренерського стажу, він давно уміє та знає як поводитися із дітьми та як закласти у їхні душі правильне бачення життя, тому на заняттях з карате обов’язково говорять про любов до України. Про війну розповідає побіжно, лейтмотивом на кожному тренуванні залишається любов, повага до батьків, старшого покоління та Батьківщини. З дорослими Олексій відвертіший, про ситуацію на Сході говорить  відкрито та розповідає, що сталося на сході: «Пропаганда готувала людей до війни уже не один рік, близько десяти років маленькими дозами, як отруту, насичувала мізки людей «потрібною» інформацією. Розпочалася пропаганда після 1 майдану – Помаранчевої Революції». Додає Олексій Миколайович, що двоє синів швидко адаптувалися у новому місті, знайшли друзів та порозумілися з ними миттєво, а третій син народився уже тут, і від народження є золотонісцем.
Розуміємо протягом розмови, що війна – це одна з граней людського життя у чомусь вона прекрасна, а у чомусь потворна. На війні Олексій, його родина, друзі бачили і хороше, і погане: «З хорошого я бачив там силу духу, силу волі, чесне та безкорисливе бажання допомогти, геройство наших воїнів та людей, а з поганого – зло, заздрість, корисливість, бажання заробити «брудні» гроші».
Закінчити війну, вважає Олексій Дроб’язко, нелегко, найпростішим варіантом досі залишається  смерть Путіна.
Також розповідає, що дехто із друзів пішов у лави ДНР та ЛНР, до того ж вони були різного соціального статусу, з різних категорій населення, інтелігенти, займали різні посади.
До родини переселенців у місті віднеслися дуже привітно, відразу до них почали приходити люди, підприємці, приносити їжу, одяг, речі особистої гігієни: «Уже через 2 дні ми їм відмовляли і просили віддати усе іншим, хто цього потребує більше, також нам допомогла влада Золотоноші, які усіляко сприяли нашому комфортному поселенню тут. Нам допомагали не тільки фінансово, а і морально, що було не менш потрібно для нас у той час».
Багатьом товаришам зі Сходу Олексій рекомендує привітну Золотоношу, яка гостинно приймає переселенців та допомагає почати нове життя тим, хто усе втратив на війні.
"Я занурив речі у машину, посадив двох синів, дружину і поїхав куди очі дивляться. Дружина Наталія сильно плакала, у неї тряслися руки. Українську гостинність ніхто не відміняв: нам в перший же день принесли овочі, крупи та інші продукти".
Хоч як цинічно це звучить, але війна змінила мешканців Донбасу на краще. Багато людей, які раніше не покидали меж області або їздили хіба що до Харкова, вирушили далі. У західні області країни, до Центру. Там побачили, що можна не тільки працювати на заводі, а ще й мати власний успішний бізнес. Для Олексія відкриттям стали міжнародні фонди. У Золотоноші спортсмен став співзасновником молодіжного центру «Музичні зустрічі». Це місце, де дітей, зокрема й переселенців, навчають музики.
Не усі переселенці змогли пристосуватися до чужого міста, бо в кожному місті є свій мікроклімат, своя мікрокультура. Щоб жити там, потрібно прийняти правила, а це достатньо непросто: Олексій говорить: «У Авдіївці — люди з особливим характером. Металурги в основі. Вони вимагають уваги, турботи. І при цьому душевно відкриті й роботящі. Але ще раз наголошу. Шальки терезів «Україна –Росія»  переважують у бік України. Такої кількості гуманітарної допомоги, такого ставлення до старих, лікарень, шкіл за всі 25 років не було ще ніколи».
Олексій Дроб’язко є одним з прикладів того, як втративши практично все, людина може знову стати успішною… Можливо, майстру кіокушин-карате допомагає у цьому те, що він займається одним з найскладніших різновидів японської боротьби, назва якої перекладається як «суспільство вищої істини». Він навчає її мистецтву золотонісців – у сучасній залі, створеній завдяки сприянню голови Черкаської ОДА Юрію Ткаченку, золотонісці ж віддячують довірою і щирістю переселенцю з Авдіївки та дітям з цього містечка на гарячому Сході…Олексій розповідає, що із вихованцями вдалося легко знайти спільну мову, бо намагається завжди бути з ними щирим та чесним.
Нині Олексій Дроб’язко допоміг організувати канікули для діток із Авдіївки. Два десятки авдіївських дітей вкотре вирушили на відпочинок до Золотоноші, дітки із задоволення приїздять сюди, бо тут спокій, мир та усміхнені люди. Місцеві посадовці, підприємці та небайдужі жителі вкотре демонструють дива солідарності та турботи, безкоштовно приймаючи дітей Донбасу, котрі нині якнайбільше потребують турботи та підтримки.
Діти  житимуть у місцевій школі-інтернаті, а протягом перебування відвідають чимало цікавих екскурсій як містом, так і навколишніми пам'ятками: історичними, культурними, природними.
Олексій Дроб’язко радить читачам не опускати руки, шукати різні способи, щоб реалізувати себе. Ми його ставимо у приклад молоді, як людину яка не зламалася, а змогла реалізувати себе у чужому місті, у скрутному становищі. Крім того, що Олексій зміг зробити життя своєї родини спокійнішим, забрати їх від війни, він допомагає золотоніським діткам стати витривалішими, сильнішими, впевненішими, змінює їхні погляди на життя, загартовує молоде покоління, аби вони могли розраховувати на себе та могли побудувати свою Україну.