СВЯТА ПОМИНАЛЬНА ПОРА

Плешкані—село як село, яких багато.Десь за 400 дворів, 727 жителів. Таку ж саму цифру—727 тут називають з іншого приводу---стільки сільчан викосив голодний 33-ій. А до голодовки, розповідають, проживало в селі більше 2 тисяч жителів. У Велику Вітчизняну  на фронті з Плешканів загинуло 116, розстріляно фашистами 12.Раніше ці цифри не співставлялися –лежала на цьому печать крамоли. Чи то з нашумілого конфлікту , який підняв на захист  занедбаного кладовища  ветеран війни, Г.С.Боярко, чи то після того, як прийшов  головувати в село  молодий беручкий  інженер  Дмитро Олександрович Лисун, і означився цей час добрими змінами. І колись ліквідовану  сільську раду  тут відкрили першими, і перший в районі будинок  ветеранів праці—ще у 1986 році. Цей жест милосердя не залишив осторонь і проблеми сільського кладовища: огородили його за  кошти пожертвувань  і колгоспні, ритуальний майданчик  встановили  і магнітофон з траурною мелодією придбали. Щоб все по-людському.
А 1990 року за рішенням колгоспних зборів колгосп імені 50-річчя Жовтня перерахував на створення  фільму-меморіалу «Голод-33» 3 тисячі карбованців. У спеціальну книгу люди записували  своїх рідних,знайомих, щоб  їхні прізвища згодом висікти на граніті пам’ятника, який встановили у квітні 1991 року - перший пам'ятник жертвам голодомору у Золотоніському районі. Знову ж таки на добровільні пожертвування та за спадщину—хату самітньої жінки Галини Шведір, яка так заповідала нею розпорядитися.Село обертається обличчям до своєї пам’яті. Давайте доторкнемося до неї і ми, поки вона ще жива
Сухина  Іван  Пилипович:
-Що міг я запам’ятати, коли в голодовку мені було 7 років? Послухайте  та й самі посудіть.Наш куток Брід  не хотів вступати до колгоспу—спробували хліба колективізації ще в комуні. І заявилися сюди активісти. Чую,кричать надворі: «Ганьба, ганьба!». Прохукую шпарку  в замерзлому вікні—мати несе двох дівчаток, а хлопчик біжить слідом –це Карпенка Пилипа діти. Їх розкуркулили, а дітей повикидали прямо на сніг.І не тільки їх, а ще багато сімей. Аж поки за селом не встановили вигнанці сяких-таких шалашів, щоб дозимувати (це місце досі в селі називають Куркульський Яр), доти жили в нас ті прийомні діти.
А від загибелі в голодовку нашу немалу сім’ю врятувало те, що батько й мати працювали  і їм пайок давали, а мене пристроїли в яслі.Як не голодно там було—їли суп з калачиків і гички, соєвий корж і баланду з макухи—але я жив. Пам’ятаю, як привезли в яслі Койкових опухлих дітей. Сипнули їм в миски баланди. Вимели вони її за якусь мить, а потім ще довго як очманілі махали ложками у пусті миски.
А ще пам’ятаю крик у переджнив’я. Тоді наливався в полі хліб. Як стемніє, люди тяглися в поле, щоб угамувати голод. Після недозрілого хліба  мучились спрагою і вгамовували її з криниці Демида Карпенка, що жив край села.Там і вмирали, жахаючи село нелюдським криком.
А скількох відвіз у спільну могилу Іван Мусійович Грязіон? Не тільки мертвих, а ще й таких, що просили хліба. Троє вигреблися  прямо на цвинтарі: один німий—в Москві живе, а двоє в Бологоє—після війни приїжджали в село.
Мисан  Одарка  
Семенівна:
-На нашу корову напасть напала: двічі приходили її забирати, то батько й рішили, що молока з неї не пити—проміняли за два пуди зерна. Хліб розійшовся скоро, і прийшла нас косити смерть напровесні.Спершу батька втяла, потім сестер—Федору, Ганну, Гапку з її малими дітьми (чоловіки їхні на заробітки подалися , та так і не повернулися додому), братів Павла і Сергія.
-Одна ти, недоїдок, і зостанешся, -так казала на мене, найменшу, вмираючи, мати і давала котячу кульшину—весь запас провіанту у нашій хаті.
В наступний раз Сич (так по-вуличному називали їздового І.М.Грязіона, який відвозив на цвинтар померлих і цим заробляв собі на прожиття) мав приїхати уже за мною, і я замкнулася  в хаті.Вирішила, живою не здамся. Та, видно, вік мені судився: із нашої великої родини з 14 чоловік в живих залишилась я та племінниця Уляна, котру взяли в яслі.
Але навіть в такий судний час світ був не без добрих людей. Сусідка Пузь внесла склянку молока, добро материне пам’ятаючи: коли на їхнім дворі  поставили мітку, то мати їм сказала і вони корову з повітки забрали до хати, чим і врятувалися.Та ще Політ Беркут, який мені опухлій носив молоді бурячки—царство йому небесне, загинув у війну біля Дніпра.
Мельник Ганна
Лукашівна:
-У нашу сім’ю горе прийшло ще у 32-му, коли тільки заходило на голодовку. Купив батько борошна, а воно з рожками—потруїлися батько, мати і одна сестра, а друга Єлизавета  калікою, без ноги зосталася—зараз вдвох так і живемо.Лізка в лікарні, а я сама в хаті, як палець. Приїхав якийсь чоловік і забрав мене бавити дітей  у яслах.За чим ті діти тільки жили.Похльобку з гички та макухи, з калачиків їли. Повстають вранці, а я не знаю,як їх і обмити—всенькі в зелень повироблювані.
Як зайшло у жнива, серед ночі хтось постукав. Я сполошилася. Коли обзиваються Ярошенко і Височина, тодішній голова колгоспу і паргторгша. Привезли серед ночі затірки дітей підгодувати. Тільки змолотили на свій страх і риск якийсь сніп ще молодого хліба, бо той ще не визрів. Не одного та затірка порятувала, в тім числі і мене, опухлу від голоду, малолітню няньку. А була ж у селі комора—«глибинка» звалася, із недоторканим запасом хліба і не було такого наказу, щоб порятувати людей від голоду.
Підем з сестрою душі усопших пом’янути.А скількох і пом’янути нікому: он у нашого далекого родича 7 душ було, то хоч би одно залишилося; у Федора Солодкого—5 дітей і загинули всі разом  з батьками, у будинку ветеранів Марійка Рева живе—її сім’я теж вимерла.
Авраменко Олександр
Васильович:
- Із живих свідків голодовки я в селі найстарший, мені 85 літ. Мені легше було, бо робив у полі і мав пайку соєвого коржа—в село навідувався хлоп’яті своєму вділити. Без мене і матір  на цвинтар відвезли, і сестру. Це з погляду сьогоднішнього дня  жорстоко і страшно. А тоді сил не було для плачу і страждань. Нічого не мало ціни, окрім хліба, і ціною був один лиш хліб.
Як не стало пайка до передднівку, то в полі всяк  перебивався, як тільки міг. Я раз було спробував  колосків у горщику зварити. Бригадир наш, Пилип Беркут, от уже дурнуватий чоловік був—з тих невмолимих, що з щупами ходили попід хати останнє в людей вимітати,- підбіг, перекинув горщик, кричить: «Ти Сталіна дуриш!»
 Як вернувся я з війни і вчився в Гадячі на агронома, сад дома посадив. Сусід застерігав: ти за нього не оплатишся.
-Доки він родитиме, Сталіна вже не буде.
-Схаменись і хай тебе бог боронить  таке ще перед ким сказати, а я нічого не чув,-і справді не доніс на мене.
 Виріс мій сад, я ще й колгоспний посадив. Досі із старістю своєю  все з розсадою клопочуся, саджанці вирощую і люди не стороняться мого дому.
Матвійченко  Домаха  Самсонівна:
-Було нас троє дітей та батько і мати, а зосталась я одна. Батько майстровитим чоловіком був, гарно шевцював, голоду не встерігся.Спершу його не стало, потім через день і сестер. Мати таки дотягла до хліба. Але  вже не судилося їй його  їсти, така була голодом виморена. Забрав її Грязіон у рядні—на грабарці ще люди лежали. Я так її і не провела. І сльози не видушила.  Плакала потім, коли страшно було самій у хаті, коли жила у дядька, потім у тітки, та й по цей день не можу виплакати  сліз мого сирітського дитинства.
Хіба я одна , що зазнала такого горя? Он родина Пустовітів—11 душ в хаті було, а й однієї не залишилось.
 Семенець  Ольга
 Филимонівна:
-Ви ті люди, що про голодовку розпитуєте?  Почула—й собі прийшла вилити душу. Сама я родом з сусіднього села Калеників, а плешканівською стала,як заміж сюди вийшла. Нас було семеро дрібних дітей у матері, а батька засудили  на 10 літ  по закону «про п’ять колосків»--з тюрми він не повернувся. Щоб якось прожити, мати ходила у Великий Хутір  сяку-таку одежину  на щось з харчів виміняти.У останній раз  так і не вернула додому—на півдорозі застала її смерть, поховали у Гельмязові у спільній могилі—тепер до верби під селом , де, розповідали люди, вона сконала, ходимо матір поминати. Страшну звістку, що ми сироти, принесла до хати найстарша сестра, а ми до того голодні, що й уваги не звертаємо, жуємо кукурудзу.
Потім померла  одна з сестер, і їздовий, щоб  зайвий раз не їхати, забрав ще й живенького братика. Було мені тоді 4 роки, та пам’ятаю, як белькотав він, хліба шматочок просив. І нас чекала  та ж сама дорога, якби не Іван Степанович Скиба, що тоді головував. Скількох він дітей  по селу підібрав і в дитбудинок відправив. Мене приніс туди в рядні, бо інакше не можна  було доставити—лопались водянки навіть на п’ятах. То поки й живий був (позаторік його не стало), то все горнулась до нього, як до батька рідного. Побули ми в дитбудинку, поки голод скінчився, та й вернулись до своєї хати—пустки: все, що могли з неї попромінювали. Як виходила заміж, то одна жінка змилостивилась:
-Візьми, Олю, сорочку й корсет одягни, це матері твоєї.
Живі сестри, мають хліб і до хліба. Я досі в ланці працюю, одробляю той хліб 33-го, яким порятували мене люди.
Подружжя  Олексій Іванович  і   Віра Григорівна  Лукашевичі:
-Обоє ми росли в патронаті, бо сироти. Олексій, поки голоду не було,  разом з братом своїм  у дядька ріс, а в голодний 33-ій рік кому зайві роти потрібні?  У дядьковій комуні  нас у їдоки не записали. І в своїй, де й покійного батька 3 десятини, теж не хочуть. Був опух з голоду, вже й кінець близький, та кухарка підтримала. Як очуняв трохи, то в район подався, щоб кудись мене на «обеспеченіє»  поставили. І голова райвиконкому Тютюнник направив у нашу комуну  такий папір. Так потрапив я у патронат, який мене від голодної смерті врятував.
Дружина найбільше пам’ятає, як видали по окрайцю хліба. Вона всього не з’їла, а потай під подушку заховала, і вранці не знайшла свого кусня—хтось поцупив. Кричала тоді і плакала так, як за рідною матір’ю не тужила.
-Виросли наші діти , вже й онуків маємо, а їм ніколи не розповідала, що пережили ми з батьком. Нехай краще ніхто  в своїй долі ніколи не звідає того, що ми зазнали.
Сім сповідей як днів у тижні: який не настане, то всяк спомином дише. А могло б набратися і 70, якби не бракувало газетної площі та було з креміння серце,  щоб могло оте все вислухати. Та чи треба оберігати нас, дітей і онуків, від тієї жорстокої правди? Адже  стільки років  це й без того замовчувалося  на рівні державної політики. Як сказав хтось із великих, не повертайтесь на попелище, бо підніметься вітер і засипле вам попелом очі. Але ж як ми можемо  дивитись у день завтрашній, не повернувшись (не оглянувшись) у день минулий?
Голод без хліб’я і страху. Скільки про нього мовчали, день при дні пам’ятаючи. Мовчали, але це не значить, що  не знали «нагорі». Якраз у 1933 році на 1 Всесоюзному з’їзді колгоспників  Сталін, виступаючи, просто відмахнувся від розмови про трагедію голодомору, назвавши її дитячою іграшкою  в порівнянні з тим, що довелось пережити робітникам 10-15 років тому. Мовчали «низи», хоч тоді ще знали своїх мучителів. Не заради помсти і злоби маємо знати про лихоліття голодомору. Завважте, скільки людей поіменно називали своїх рятівників.Значить, живучіші добро і милосердя.
  Буваючи в будинках ветеранів праці не тільки в Плешканях, а й по інших селах, запам’ятала таку деталь: старенькі бабусі сушать сухарі і під подушкою чи в тумбочці складають у вузлик. Що це, стареча дивакуватість?  То зашпари 33-го року, які нічим з пам’яті,навіть коли хліб і до хліба на столі, не вигнати й не стерти.Мабуть і ми маємо відчувати від них мороз пори поминальної і дня буднього.
Матеріал підготовлений тоді, коли про голод 33-го ще не говорили на повний голос. З тих пір минуло 27 літ—ціла епоха, виросло нове покоління.Із тих колишніх співрозмовників в Плешканях досі жива лише 90-річна Ольга Филимонівна Семенець, живий найстарший свідок тих подій.Теперішня сільський голова Плешканів Галина Іванівна Міхова впізнає серед них Сухину Івана Пилиповича—свого батька. «Тепер наші «Плешкані»--другий за величиною в області платник податків, - говорить вона з гордістю. Тепер приватне сільгосппідприємство «Плешкані» хазяйнує не тільки в межах однойменного села, а й  на довірених земельних паях сусідніх сіл Каленики, Коврай, Підставки Золотоніського району та Безпальче і Жорнокльови Драбівського. Керує господарством Людмила Іванівна Лисун, хазяйка й рятівниця від усіляких питань  тутешньої соціальної інфраструктури. Коли когось з сільчан проводжають в останню путь, у «Плешканях» для родини на 13 гривень виписують 10 кг м’яса, 10 літрів олії, 10 кг гречки чи іншої крупи, машина й труна—безплатно, а в столовій—поминальний обід за 50 гривень. Керівник подбала про свій смачний свіжий хліб для живих:сільгосппідприємство викупило приміщення збанкрутілого Гельмязівського хлібокомбінату, на якому провело реконструкцію, встановивши нове імпортне обладнання й тепер на ньому за традиційними рецептами без штучних поліпшувачів і розпушувачів  печуть смачний хліб, паляниці, рогалики й булочки, короваї, виготовляють макарони. Буханець хліба продають за 8 гривень, калач ручної роботи-10 гривень, свій свіжий хліб возять  спеціально для цього придбаним транспортом в свої села. А головне—люди мають роботу й зарплату, пристойні пайові. А віднедавна Плешкані живуть новиною—затією: ці шестеро сіл вирішили об’єднатися в єдину територіальну громаду і вже їздили запозичувати досвід на Полтавщину, а зараз подалися в поїздку до Кременчука, де тамтешня ОТГ  разом хазяйнує вже два роки. У районі керівники запевнили, що не перешкоджатимуть їхньому задумові.