Вони захищали Батьківщину

Олександр  Вікторович Литвиненко, 1974 року народження
Сам я хлопець місцевий, золотоніський, тут закінчив школу, профтехучилище №40, де отримав професію тракториста. Ще юнаком служив у Радянській Армії, а вже жонатим чоловіком у 2000—2001-му році був у складі миротворчих сил під Качеварами (колишня Югославія). У АТО пішов добровольцем з п’ятою хвилею мобілізації  в 2015-ому році.Тоді після тяжкої хвороби померла моя дружина Галина,  напівсиротами залишились троє наших дітей. Мені треба було мобілізуватись, щоб, як кажуть, не впасти під ноги болю. Тоді я й пішов добровольцем, спершу в учебку «Десна», а потім подав рапорт з проханням направити в зону бойових дій, а так як щуплого з вигляду та ще й в окулярах бійця особливо не поспішали вхопити, то дійшов  до самого генерал-майора Мікоса  й за його вказівкою  мене направили  у 17-у окрему танкову бригаду. Спершу був водієм—механіком танка Т-64, а останні півроку—старшиною 9-ої роти, коли теж доводилось сідати в танк, коли не було кому. Дебальцево, Пески,Новокостянтинівка—там проходила служба. Було всякого—жили і в палатках, і в землянках, холодні й голодні. Бронежилет мені не купували, а там дали старенький, хоча в  танку в бронежилеті не особливо комфортно. Екіпаж танка складається із трьох осіб: спереду-водій, ззаду в башні—командир та навідник.Це тепер танки відведено за лінію зіткнення, а тоді були на «передку»,  було дуже небезпечно, коли потрапляли під обстріл. З моїм екіпажем таке було у 2016-ому під Песками біля териконів. При прямому попаданні ворожого снаряда поцілило в танк і обірвало башню, екіпаж загинув. Я отримав тяжку контузію і поранення. Наші бійці за підбитим танком спостерігали в бінокль і запримітили якесь ворушіння. Витягли мене контуженого з танка  і відправили в госпіталь в Артьомовськ, потім у Вінницю. По госпіталях я провалявся два з половиною місяці, лікарі радили мене комісувати. Я ще хотів поквитатися з ворогом, тому не поспішав демобілізовуватись.Ще півроку за контрактом  служив у Переяслав—Хмельницькому в 43-ій окремій бригаді, де навчав молодь водити танк, поводитись з самохідною артилерійською установкою (за фахом я ще й технік—механік, вивчився заочно), орієнтуватись на місцевості. Додому повернувся я в грудні із 6-ою хвилею мобілізації.
  Там, в зоні АТО я переживав не за своє життя, а щоб ворог сюди не добрався. Бачили їх зблизька через скло «триплекса», бінокля. Там дуже чітко й зрозуміло було, де ворог.Не обов’язково, щоб був в обмундируванні. Проїхав мимо чоловік на велосипеді—і вже надійся, що нас вогнем накриють, бо повідомив координати.
Із нашої 9-ої окремої гвардійської танкової роти третини хлопців немає. Але з тими, з ким доводилось навпіл ділити труднощі й шматок хліба—вони мені, як рідні.
Це 58-річний  колишній шахтар, дід Леонід Іванович із Кривого Рога, мій сусід по палатці, якому я допоміг освоїти танк Т-74 і його після мене призначили командиром танка. Крайній справа—Микола із Черкас, вчителем був, відправився на дембель..По центру— зам командира роти Микола Миколайович при частині в Кривому Розі зараз служить.Біля нього справа Коля - цей залишився в зоні АТО.
А в центрі, на цьому знімку, між хлопцями Лісова Мавка—так її всі називали, справжнього імені навіть не знаю.Худенька дівчина, важила 48 кг, прийшла на фронт із третьою хвилею мобілізації, і воювала, і їсти варила, витягла більш як 30 поранених. А тут вона вже в ролі артистки в жовтні 2016-го, приїздила зі своїм хлопцем на передову з концертом.
Я вдячний своїм рідним, зокрема,сестрі покійної дружини Клаві, моїй матері і тещі Надії Борисівні і Надії Василівні , що оточили турботою й увагою трьох дітей і ними опікувалися, поки я захищав Батьківщину, щоб ворог не прийшов. Тепер діти вже дорослі, найстаршій Вікторії—18, середній Вероніці—16, найменшому Сергію—14, всі навчаються. Я пристосовуюсь до цивільного життя.  Тепер влаштувався працювати карщиком на Золотоніському маслоробному  комбінаті. Автокарою відвантажую вироблену тут продукцію.Сюди мене загітував піти працювати  начальник транспортного цеху Микола Говоруха, готовий в будь-яку хвилину підтримати і допомогти.
Мир нашому дому—цього найперше  бажаю всім своїм співвітчизникам.
Андрій  Андрійович Кириленко, 1957 року народження:
Місцевий, золотоніський, 23 листопада сповнилось 60 років.Строкову службу відслужив у 1976----1978 році під Москвою, коли навіть  в страшному сні не могло приснитися, що брат піде на брата. Двоюрідні й троюрідні родичі там і проживають, але ми з ними по різні сторони барикад, тому тепер є чужими. Я мріяв стати водієм і мрія моя збулася. Працював водієм в пасажирському автопідприємстві, в техснабі, був і на Півночі, і в Сюргуті.Вже коли тепер справа торкнулася підготовки документів для виходу на пенсію, то мусили запит в Сюргут посилати для отримання підтвердження, що я там працював. Аж за третім разом прийшла відповідь, що таки працював, а яку зарплату одержував—так і не вказали. Так людей настроїли, стільки ненависті до українців виплекали «русскім міром», не тільки там, а й на Донбасі.
У свої 58  вирішив, що й мені потрібно на фронт, коли привезли Максима Харченка. Пішов у військкомат і написав заяву відправити добровольцем.Не поспішали брати. Сказали, єдиний спосіб—контракт. Два тижні проходив комісію. Підказали: їдь у Новоград—Вилинський. Сів на поїзд, приїхав, візьмете?  Беруть. Було це в лютому 2015-го після боїв у Дебальцево.Взяли як водія, але без машини у 30-у бригаду.Були тоді старі «Урали», а на них зенітки. Як он колега Олександр Литвиненко розповідає про роботу на танку Т-64 ще радянського виробництва, так і в мене була зенітка 1967 року, що воювала ще в Афганістані.
Нас викинули в полі, температура --мінус 12. Старі окопи, на голій землі, один спальний мішок, карімат, гранатомети. Три дні пролежали на мерзлій землі, техніки не дочекалися, за три дні кирками вирили перший бліндаж, а на 6-ий день  вже затопили буржуйки.Місяць не були в бані, добре, що рятували вологі серветки. Як кажуть, все треба пережити. Так і ми—витримали і пережили.
У травні 2015-го потрапив у 54-у бригаду, в перший штурмовий батальйон (54-у бригаду було злочинно розформовано ще до бойових дій, а в Артемівську заново створено). В її складі довелось понюхати пороху.Тут отримав машину. Стало поліпшуватись постачання, обмундирування й озброєння, до того краще інших  забезпечувалась і озброювалась Нацгвардія,вони були на нових КРАЗах.Пролягали мої військові дороги під Попасною, на Світлодарській Дузі. Влітку 2015-го було дещо спокійніше, на якийсь час припиняли стрілянину. Приїздив додому у відпустку. Замучила спина, тому проколовся, прокапався і поїхав знову в АТО.Але не дали спокою грижі разом з купою інших болячок.У 2016-ому мене комісували, але групи не дали, довелось ставати в центр зайнятості на облік як безробітному.
Коли я повернувся додому, у  2016-ому пішов в АТО син Антон, нині йому 26. Він до того  закінчив університет МВД і нині працює опером. Але на блок-постах не чергував, спробував бойового досвіду, хоч і на блок-постах було не з медом, сам бачив, як обстрілювали блок-пости.
Тепер науку з книжок порівнюю з життєвим досвідом. Мій батько  Андрій Дмитрович був учасником другої світової війни, все життя працював на вантажному автопідприємстві, а останні понад три роки пролежав прикутим до ліжка. Гіркий досвід відступу у 1941—1942 роках  для української армії повторився , коли вона була ослаблена й мусила зміцнюватись на марші. Гадаю, що свій  священий обов’язок  захищати Батьківщину стали виконувати і дід, і батько, і син.Та взагалі, так чинять всі свідомі громадяни. Там, в АТО, мені допомагала сестра з ріднею із Шепетівки: племінники разів 5 приїздили,і бронежилет купили, і одягли, і взули. Та й взагалі, коли мене питають: «Ну як там? або  Чого було туди їхати?», я відповідаю: «Поїдь та й узнаєш», це щоб не зірватись на грубість. Там ми захищали Батьківщину. Прикро, що очі і вуха багатьом на Донбасі налаштовані тільки на супутникову  тарілку «русского міра».
По поверненню звідти я став одним із співзасновників спілки Золотоніської міської громадської організації учасників АТО і волонтерів, я в правлінні спілки. Налаштований добиватися, щоб не порушувались права атовців. Зокрема,в списку на отримання земельних ділянок таких вже 70, проте обіцянка ще й досі залишається обіцянкою. Але не втрачаємо надії.
День Збройних Сил України—це свято захисників  Батьківщини. Із ним вітаю тих, хто став на її захист, готовий стати і чиї сини та батьки поклали голови. Щоб наша Батьківщина процвітала, а її народ став заможним, треба зміцнювати її  Армію.