Давайте більше довіряти один одному!

Недільний ранок. На сходах торгового центру в Золотоноші  гурт людей чекає, поки відкриється магазин. О 9-ій розчиняються двері  і натовп майже в повному складі  рушає до підвального приміщення у відділ секенд—хенду, де в цей день  продають товар на вагу за найдешевшою ціною.
Натовп розпливається по великому залу, заходившись вибирати собі підходящі речі.Просторо, ніхто нікому не заважає, тихо та мирно. І раптом цю тишу та мирноту розтинає розпачливий жіночий плач і приказування крізь сльози. У жінки чи то вкрали гаманець, чи вона його загубила. Вона розпачливо голосить:тільки вчора отримала зарплату і тепер, намагаючись придбати якісь речі задешево, втратила всі гроші. За що тепер має жити ще місяць?—плакала й приказувала жінка, безнадійно вдаряла своєю сумкою об речові ящики й заглядаючи поміж стелажами. Їй намагались допомогти  з пошуками й продавці.Шкода жінки. Хотілось їй чимсь допомогти, бодай поспівчувати. Налякані цим відчайдушним криком інші покупці якось принишкли, співчували потерпілій і мимохідь перевіряли свої сумки, закриваючи на всі защіпки й замочки, підозріло оглядаючись. Настрій було зіпсовано. Тим більше, що той крик ще кілька разів повторювався, відлунював багатоголосою луною серед просторих стін, сіяв між людей недовіру.¬
За якийсь час крик із плачем замовк. Значить, та жінка вже подалася з магазину. Розраховуючись на касі, я запитую у продавців, чим же закінчилась ця історія, зовсім не сподіваючись на «хепі енд»- її щасливий кінець.
-А гроші знайшлися, бо ніде й не губилися! Гаманець лежав у її сумці під речами, які вона вибрала, щоб купити, а під низ поклала гаманець і про нього забулася, -дівчата-продавчині повідомляють це з радістю, ніби з їхнього закладу, як гору з пліч, скинули тінь підозри.