Віват водійській солідарності!

Свого бежевого «Жигуля» 1988 року випуску мені довелося на якийсь час залишити в гостях у Богодухівці, бо чомусь машина не завелася. Все складалося добре, бо родич знайшов і причину поломки, і з сусідом-водієм  усунули не тільки цю, а й кілька похідних причин.Після такого непередбаченого ремонту мені потрібно було машину перегнати із Головатівки (невеличкого села, що входить до Богодухівської сільської ради) до Золотоноші.Бо насувалась «нельотна погода»--9 грудня, в минулий четвер синоптики обіцяли заморозок, а падав мокрий сніг.Не зогледілась, як звечоріло, тому в дорогу вирушила вже смерком. Машина завелася з півоберту, гуділа жваво й проворно, а назустріч їй, як напнуті струни,навскіс  летіли потоком лапаті сніжинки.
Я вже відчувала, що скоро буду дома. Але не треба передчасно радіти, коли все добре складається—є таке неписане правило. Вже за селом Богодухівкою, коли позаду залишились високі тополі понад шляхом, а попереду  поблимували далекі вогники околиці Чорнобаю, машина несподівано зупинилася—ми з нею не дотягли до  бензозаправки у Чорнобаї.Машина зненацька завмерла на обочині, запасу бензину не було. Не залишалося нічого іншого, як на дорозі серед степу голосувати. Темно, холодно й страшно.Навіть погода, ніби перейнявшись моїм страхом, присмирніла:мокрий сніг перейшов у дрібну крупу, що ледь чутно шурхотіла.Щоб не піддаватися паніці, переконувала себе, що проводжу своєрідний тест на водійську солідарність: серед водіїв здавна існує це теж неписане правило зупинитися й допомогти або хоч поцікавитися.
Вряди-годи мимо проносились автомобілі. Круті іномарки навіть не збавляли швидкості і не переключали фари з дальнього на ближнє світло. Серединою дороги рулювали потужні фури, загрожуючи ще й обляпати брудом з-під коліс. На обочині я голосувала 1 годину й 10 хвилин. За цей час зупинилися чотири легкові автомобілі. Один їхав на газу, другий—на солярці і готовий був взяти мене на буксир.Третій—молодий хлопчина з Богодухівки їхав до села в зустрічному напрямку і , проскочивши, зупинився й вернувся—в нього в пляшці було бензину тільки на денці, десь чвертка, що мене не рятувало. Потім від села їхав ще один  «Жигуль» в попутному напрямку і зупинився поряд зі мною.
-Що сталося?—в один голос запитали середніх років чоловік-водій і його дружина із заднього сидіння. Вони жителі Чорнобаю, поверталися додому після відвідин батьків у богодухівській стороні.Чоловік не роздумуючи поділився своїм запасом—дав мені повну двохлітрову пляшку з бензином, принагідно поцікавився, чи сама зумію закачати пальне бензонасосом.
-Кому ж мені дякувати за порятунок?—запитала в них, але водій тільки махнув рукою : не варто, в дорозі таке з кожним може статися.
Цим людям із Чорнобаю  дуже вдячна за допомогу, за небайдужість, щастя їм та здоров’я і тільки щасливих доріг під колесами й у житті! А також тим усім вдячна, хто зупинився в дорозі, готовий прийти на допомогу.
  Я благополучно доїхала до Чорнобаю й там на бензозаправці заправилася пальним. Потім дорогою до Золотоноші подумки молилася, щоб машина після ремонту ще чомусь не захандрила серед дороги в цей холодний і мокрий пізній вечір. А вдома  моїй півторагодинній затримці в дорозі переполошилися й вже домовилися зі знайомими, хто має виїхати назустріч. Таких зголосилося четверо.Серед них і колишній мент, який поцікавився, за кого так хвилюються. Коли дізнався, що за тещу, то дуже дивувався й казав,що це в нього перший і єдиний такий випадок.
Щодо тесту на водійську солідарність, то його успішно було складено, водійська солідарність живе і  діє, незалежно за кермом якої  марки машини водій, бо ім’я їй людяність.