5 липня в актовому залі Золотоніської міської ради відбувся семінар—тренінг на тему «Чому варто створити ОСББ», тобто об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Тренінг проводився  за підтримки проекту IFC (група Світового банку) «Енергоефективність у житловому секторі України», що здійснюється за фінансування Швейцарської Конфедерації. На семінар зібралися  голови будинкових рад багатоквартирних будинків Золотоноші, хоч можна було прийти будь-кому з бажаючих, хто прагнув розібратися чи почути для себе щось нове в цьому питанні—в залі ще було багато вільних місць. Тим більше, що семінар—тренінг був безкоштовний і досить детальний, ґрунтовний,тривав аж 4 години, свого роду «лікнеп» із цього питання. Проводили його координатори проекту з Черкас – старша за віком Людмила Василівна Костенко та молодша Юлія Гончар. Користувалися технічними засобами—показували слайди, роздали інформаційний матеріал, зокрема—Довідник ОСББ, ручки й блокноти,провели серед присутніх тестування про оцінку роботи ЖЕКу, а також проанкетували учасників. Подібні зустрічі представники програми проводять нині по всій країні. До Золотоноші їх привело те, що четверо представників з нашого міста на подібний тренінг самі їздили до Черкас,тому координатори тренінгу відважились зробити такий крок назустріч. Координаторам зустрічі вдалося зав’язати жвавий діалог з присутніми. Мовою цифр вони підводили до думки, що стан багатоквартирних будинків бажає бути кращим, проте він погіршується, за останні 20 років не було проведено жодного капітального ремонту житлового будинку і на це не треба сподіватися, адже стабілізаційного фонду для цього не передбачено. Підводили до думки, що ОСББ—це найефективніша форма управління багатоквартирним будинком,управління здійснюється співвласниками, а не кимось зі сторони. Співвласники вирішують, що, як і за яку ціну робити в своєму будинку. Всі субсидії та інші пільги повністю зберігаються після створення ОСББ. Борги мешканців, накопичені перед ЖЕКом, в ОСББ не переходять. Запевняли, що процес реєстрації не є надто складним, адже вся наявна інформація є у Фейсбуці, варто тільки зареєструватись і вивчити, які пакети документів потрібно. Також є можливості для безкоштовного навчання новообраних голів ОСББ та членів правління.
 Після загальної інформації перейшли до конкретнішої про ОСББ: їх особливості, переваги, міфи та реалії. А потім - до конкретики - про покрокові рекомендації та зразки необхідних документів.
 Є три варіанти: або створювати ОСББ, або залишатися з ЖЕКом, або наймати управителя. В Золотоноші залишається 2 варіанти, бо інституції управителів немає—так розмірковували в залі. Хоча управителі хутко знайдуться, адже це бізнес. І власникам квартир потрібно не забувати про зони ризику. Тобто ця реформа спокою, безтурботності й манни небесної з дешевими тарифами не обіцяє. Щодо того, як голосувати на установчих зборах, то тут новинка—голосують квадратними метрами, тобто площею квартири, а не кількістю проживаючих чи власників.
 Якими будуть тарифи? Де взяти кошти на ремонт багатоквартирних будинків? Як бути з прибудинковою територією, чи можна і чи варто її приватизувати?—найбільше було запитань такого плану.
 На семінарі—тренінгу був присутній і керівник ПРАТ «Янтарь» Володимир Гончар. Неабияк підкований, він задавав слушні питання. До речі, під час опитування з’ясувалося, що присутні досить непогано оцінили якість надання послуг його організацією—між задовільно і добре, а за прибирання прибудинкових територій дехто навіть виставив оцінку відмінно. Варто зауважити, що золотоніський «Янтарь»--зовсім не ЖЕК в звичайному розумінні, а вже приватна фірма.
 - Для мене тренінг був дуже цікавий, навіть з огляду на те, що певні знання про створення ОСББ вже до цього мала, - поділилася враженнями начальник міського управління економіки Вікторія Остроглазова.—Інша справа, що семінар могли почути набагато більше людей, якби не інертність. Хто дасть гроші на ремонти?-всіх цікавить. Та ніхто не дасть, потрібно самим акумулювати, організовувати спілки співвласників. На енергозбереження держава дає кредити і покриває 70% тіла кредиту, а міська рада – відсотки. Умови підходящі, тому треба ловити шанс.
 Начальник відділу міського житлово-комунального управління Юрій Кривошея розповів, що у місті лід зрушився. Ще до цього було створено 12 ОСББ, тепер ще 5 готуються створити, зокрема, в будинках по Шевченка,68, Соборній,7, Панаса Мирного,5, Січовій,25, навіть в «Меркурії» по Шевченка,211а.
 Є над чим подумати. І ситуація така, що не думати не можна, бо справа стосується даху над головою у нас з вами і для дітей наших.
В. Андрійченко

 Ця трагедія сталася 1 липня в Золотоноші, коли близько 22.50 години вечора біля 8-го під’їзду багатоповерхового будинку по вулиці Шевченка, 62б (цей будинок люди між собою називають «китайська стіна»). Біля під’їзду виявили закривавлене мертве тіло 33-річного хлопця Руслана Д., 1982 р.н., на якому нарахували 14 ножових поранень в область грудної клітки.
Зав’язалася ця історія ще за дня, коли Руслан, вже кілька разів судимий молодий хлопець відпочивав на березі річки Золотоношки з таким же , як сам хлопцем-рецидивістом ромської національності. Чогось вони не помирилися, тому побилися. Циган побив Руслана так, що той змушений був звертатися за медичною допомогою в лікарню. Був факт умисного нанесення тілесних ушкоджень, тому до медичного закладу викликали слідчо-оперативну групу, щоб розібралася, що сталося. Але Руслан від допомоги правоохоронців відмовився,відмовився писати пояснення й заяву, вирішив сам розібратися з своїм кривдником. Пішов додому, де в тому ж мікрорайоні «китайської стіни» проживав і той хлопець римської національності. Коли Руслан прийшов до нього, той вийняв схований обріз мисливської рушниці й вистрелив йому в ноги. Руслан почав тікати, а циган став його наздоганяти, але вже не сам, а з родичем, котрий 2 місяці тому поселився на проживання у співмешканки. Переслідували Руслана з ножем, яким і зарізали його до смерті. Викликана на місце пригоди слідчо-оперативна група застала бездиханне тіло. Хату, в якій мешкали особи ромської національності, взяли приступом, так як підозрювані у вчиненні тяжкого злочину були озброєні. Але там знаходились жінки і діти, а чоловіків вже не було. Пошукова собака довела поліцейських від будинку до зупинки, а далі сліди уривалися. Очевидно, вони сіли на якийсь транспорт і втекли. Встановлено їхні дані і тепер вони розшукуються та притягуватимуться за вчинення тяжкого злочину за ст. 115—за вбивство. Руслана пам’ятають друзі добрим вдачею, готовим безкорисливо допомогти.

Цей об’єкт в центрі Золотоноші посеред головної вулиці імені Шевченка поряд з містком через річку Золотоношку. З’явився він після великої нічної зливи на Трійцю, 19 червня, коли вулиці міста нагадували стрімкі річки. Над одним із трьох діючих самоплинних колекторів вода промила проїжджу частину вулиці, просіла частина асфальтованої дороги й утворилася промоїна—воронка завглибшки кілька метрів.
Як розповів перший заступник міського голови Олег Михайлович Масло, аварійна ситуація на самоплинному колекторі назрівала вже давно, а проявилася після зливи, коли при значному потоці води полотно осунулося й просіло, зношені й пошкоджені труби не витримали. «Дякуючи» ще й попередникам, які свого часу заасфальтували колодязь, тобто його замаскували. На щастя, ніхто не влетів у цю промоїну. Точно така , один в один аварія у місті вже була кілька років тому на перехресті біля машинобудівного заводу імені Лепсе. Тому насамперед  був перекритий рух транспорту через центр міста, проїзд автотранспорту пустили в об’їзд через вулиці Черкаську і Благовіщенську. Організували перекачку нечистот через два інші працюючі самоплинні колектори і планують не знімаючи асфальту провести санацію аварійної ділянки. Завдання при цьому—щоб працювала інфраструктура міста та не зупинився маслоробний комбінат.
 Для виконання цієї задачі в місті багато доклали зусиль як комунальники з «Міськводоканалу», які на об’єкті день при дні працювали й працюють буквально цілодобово, так і підрядна організація ТОВ «Ресурс Технобуд» зі Львова, яка займалася реконструкцією золотоніських очисних споруд, тепер почала будувати резервуар чистої води, а це ще й взялася за ліквідацію аварійної ситуації. Безперечно, допомагають і спеціалісти маслокомбінату.
 На архіважливому для міста об’єкті нині працює багато техніки ТОВ «Ресурс Технобуду»: потужний кран і бульдозери, скрепери й автомобілі-самоскиди. У святковий, проте робочий тут день 28 червня в промоїні завглибшки 4 з половиною метри вже працював з одної сторони міні-екскаватор, а з другої - у спеціально зробленій опалубці вже проводили розвідку працівники. Віддалік були приготовлені й складені  великого діаметру пластикові труби - ними мають замінити прогнилі труби самоплинного колектора.
 -Не треба шукати винуватого, вони вже своє відслужили, ось погляньте, в деяких місцях тонкі, як решето, -продеменструвала мені уламок такої труби головний інженер ТОВ «Ресурс Технобуду» Ірина Гавриленко. - А всередині цих труб - сліди нашої цивілізації - жир і пісок. Не дивлячись на неймовірну спеку, наші працівники
Продовження, початок на ст. 42
стараються роботу виконувати оперативно й на совість, щоб місто по мінімуму відчувало незручності. Треба сказати, що жителі Золотоноші це помітили: подачу води перекривали епізодично, на кілька годин, а потім знову відновлювали.
 За таке розуміння хотілось би по праву господарів віддячити нашим рятівникам з «Ресурс Технобуду», бо двоє їхніх працівників потребують житла для проживання в квартирі чи будинку зі зручностями, гарантуючи своєчасну оплату і порядок. Може, хтось із містян погодиться їх приютити.
 А щодо того, наскільки довго затримаються роботи на цьому об’єкті в центрі Золотоноші, то це вже дивлячись за обставинами. Іще не менше тижня, адже «наосліп» попід дорогою доведеться покласти 9 великих нових пластикових труб.
Валентина Андрійченко. На фото - вигляд об’єкту збоку, зверху і впритул, головний інженер Ірина Гавриленко

Питання це давно назріло й перезріло. Ним ще з 90-х років вже того століття, коли Україна повернула свою незалежність, займаються топонімічні комісії. Та попри кілька хвиль перейменувань деякі одіозні назви залишилися. Колись присвоєні з кон’юнктурних та одіозних міркувань, компанійщини, не питаючи згоди людей. Тепер цей процес пришвидшує Закон про декомунізацію. Залишається сподіватися на відновлення справедливості. Проте подекуди вже новітня несправедливість чиниться, з перестраховкою та схоже по-більшовицькому.
 Мова про перейменування вулиці Марії Пустовіт на імені Требинських в Ірклієві Чорнобаївського району.
 - Раніше ми перейменували 10 вулиць в селі , а тепер прийшло з області розпорядження на перейменування ще 13-и за погодженням з обласною топонімічною комісією, - розповідає сільський голова Іван Михайлович Поїздник, переобраний позаторік на цю посаду. - Ми питали людей, проводили сходки і збори, стараємось прислухатися до думки жителів. Проте і жителі вулиці Марії Пустовіт, і працівники розташованого на ній Іркліївського професійного ліцею, де також проводилось опитування і збори, категорично проти перейменування й налаштовані відстоювати попередню назву вулиці.
 Марія Пустовіт тут поряд у братській могилі. У скверику на подвір’ї професійного училища, котре тепер називається Іркліївським аграрним професійним ліцеєм, де є кімната-музей її імені, - скромний обеліск і дві гранітні плити з викарбуваними іменами більш як 30-и активістів, закатованих німецько-фашистськими загарбниками під час окупації. Загиблі з навколишніх сіл і самого Ірклієва, який на той час був райцентром. Марія Пустовіт була з ближнього придніпровського села Вороненців родом, де народилась 1918 року в сім’ї Омеляна і Оксани Пустовітів, у яких було восьмеро дітей. У 1928 році пішла до школи і на відмінно закінчила 8 класів, вступила до Черкаського педагогічного інституту на природничий факультет, який закінчила в 1939-ому році й пішла вчителювати. Смілива, співуча, розсудлива й скромна - як свідчать в тих же музейних документах її друзі - дехто з них ще топче ряст на цьому світі. А в 1940-ому стала секретарем райкому комсомолу. Не минуло й року, як грянула війна і її залишили на підпільній роботі. 19 вересня 1941-го гітлерівці зайняли Іркліїв, а 5 серпня 1942-го на 24-ому році життя вона загинула під Ревбинцями за наводкою німецьких запроданців. Її не взяли живою - смертельно поранили, вже мертвою сфотографували, щоб бути певними, що то вона. Таким чином родина Марії отримала вже останню посмертну її фотографію. Життя молоде тільки починалося і його вона віддала за Батьківщину. Вулицю її іменем назвали у 1988-ому.
 Ще як їхати до Ірклієва автотрасою, серед численних підйомів і спусків, вже під самим селом на останньому підйомі зліва на пагорбі скромний обеліск в пам’ять про закатованих у 1942 році під час окупації. Саме на цих пагорбах обірвалося життя Марії Пустовіт. Тут розстріляли й багатьох інших, серед яких і сільського голову з Москаленок Федора Степановича Зінченка, діда теперішнього голови Чорнобаївської районної ради. Його, як і багатьох інших, видав зрадник і розправу було вчинено руками поліцаїв. Розстріляли там багатьох, а потім в село повідомили, щоб їхали підводами з купи розбирати своїх і поховали всіх в Ірклієві на пагорбі в тій же братській могилі. Вдома у Зінченків залишилось двоє зовсім малих дітей Микола й Ліда, які ще не знали батька, та пам’ятають його і вони, і їхні внуки та правнуки. Так і залишилась вдовою та двох сиріт виростила  Олександра Петрівна Зінченко, котрої не стало на 92-ому році життя, з півроку тому помер Микола. А тітка Ліда жива - Ліда Федорівна Кучеренко, вчителька із Кривоносівки.
 - До того доклали рук двоє поліцаїв, після війни вони відсиділи по 10 років і вернулися назад та проживали в селі, прізвищ не пам’ятаю, - розповідає Григорій Миколайович Зінченко (мабуть не забув, але не називає, бо треба ж прощати). І на день Перемоги, і в поминальні дні біля цієї братської могили з цілої округи з’їжджається – сходиться згадати - пом’янути багато земляків. Цієї весни на таких поминках було дуже тривожно.
  - То що, збираються вулицю перейменувати, тоді й могилу закриють і нам рота, - не приховували сліз і розпачу дехто з стареньких.
 - Та не дамо ми цього зробити, це цинізм, кощунство і знущання над людською пам’яттю, - запевняли їх молодші.
 Це слово в слово жителі вулиці Марії Пустовіт повторювали мені, коли цими днями по ній пройшлася. Навіть дивувалися: хто міг до такого додуматися, тому відчувала деяку дискомфортність. Добротні будинки, доглянуті садиби й городи, а попід дворами - рясні вишники, в яких дозрівали щедрими пурпуровими гронами ягоди-вишні. Вулиця закінчувалася тупиком, з якого щоб добратися з цього пагорба донизу в село й не вертатися назад вулицею, потрібно було спуститися «партизанською» стежкою вниз. Вузькою і крутою, з обох боків заплетеною зеленню. На ній серце стискалось від страху, щоб, боронь Боже, когось не зустріти, бо розірветься з переляку. Невже такого тупика досягли ми і в своїй історії, що важко із нього вийти - само собою напрошувались паралелі.
 Автором перейменування називали члена виконкому й сільської комісії, депутата й вчителя історії Олександра Яковича Юхна, з яким розмовляла. За які заслуги з небуття він пропонує повернути пана Требинського і за які гріхи туди відправити Марію Пустовіт?
 - Як ініціатор перейменування я дотримуюсь Закону про декомунізацію, послідовного засудження тоталітарної системи й комуністичної символіки. Постать Требінського хотів би повернути - ще в 1711 році сотником Іркліївської сотні його поставив ще Петро 1; впродовж двох сотень років вони володіли тут землями і тільки добрі відгуки були про Требінських, а не так як по інших селах, де селяни бунтувалися проти своїх панів.
 -А Марія Пустовіт - це макова зернинка в історії. Я не хочу про неї знать. Розстріляли німецькі окупанти, як багато кого. За яку батьківщину вона загинула? В роки другої світової війни було дві течії руху опору - за тоталітарну державу і за Україну незалежну. Марія - дитя тієї системи…
Мені заціпило. Говорив політик визначеного окрасу, але аж ніяк не історик.
 - Але ж вона - не якийсь символ, а реально існуюча людина, котра разом з іншими тридцятьма мучнями в цій братській могилі спочиває, до якої ще топчуть дорогу люди. Який саме перед ними її особистий гріх, на вашу думку?
 Олександр Якович не каже, бо не знає, або за його логікою - це й так зрозуміло. Тому зривається на крик. Тому переключаюсь на іншу тему : «Діда Луку Іваніщенка в селі ще багато пам’ятають за добре господарювання й гарні для людей заробітки, за споруджену церкву, навіть за оглядове колесо в дитячому парку, з якого було видно на пів-степу. Але вулицею діда Луки чомусь жодну вулицю не назвали».
 - А варто було, - стає примирливішим мій співрозмовник, - бо й справді ним багато доброго було зроблено. - А потім заводиться з приводу іншого імені-символа, котрим перейменували одну з вулиць, він хотів щоб вона звалася Заводською (це в часи знищення в Ірклієві всіх діючих заводів, в тім числі й маслоробного, що випускав прекрасної якості продукцію з маркою «Ірклій»).
 Наша розмова завершується майже мирно. Він наполягає, що перейменування відбулося не з його подачі, а топонімічної комісії в області, де назву вулиці дали імені родини Требинських.
 - То можливо це до ваших аргументів прислухалися про 200-літню пам’ять на іркліївських теренах, бо ж одна людина не живе так довго.
 Він погоджується, підсумувавши, що коли люди проти - то хай свого добиваються, хай звертаються у Верховну Раду.
  Надійшло з області розпорядження також перейменувати вулицю Силіна на Чумацьку у Вереміївці того ж Чорнобаївського району.
 - Люди однозначно проти такого перейменування й дуже обурюються, - каже голова села Наталя Казидуб. – По гарячих слідах я телефонувала до Черкас в комісію з перейменувань та запитувала:то нам вже й мозаїчне панно з фасаду школи здирати?
Про шпиталь Силіна у Вереміївці знають не тільки в цьому селі, а й далеко за межами України. Коли на початку війни при відступі й оточенні на Південно-Західному фронті в полон під Хрестителевим потрапили тисячі червоноармійців, до ворогів вийшов поранений в гімнастерці командира й заговорив до них німецькою, назвався лікарем. Леонід Андрійович Силін був юристом, а навколо себе згуртував лікарів і медсестер, отримавши довір’я від німців. Спершу його госпіталь містився по сараях під Хрестителевим, потім перебрався у зручніше місце - у Вереміївку, в двоповерхову школу, за очима ворогів. Скільки патріотів врятувалося у госпіталі Силіна, в тім числі й лікарів. Та сам він не врятувався від запроданського доносу поліцая на прізвище Отамась, якого прозивали прізвиськом Дракон. Силіна схопили і разом із 16-а підпільниками розстріляли в Кременчуці.
 Важка й складна наша історія. На терезах минулої війни не все можна зважувати. Тоді візьмемо приклад, куди декомунізація не дістає. Наприклад, генерала Суворова, який жив за півтори сотні літ до жовтневого перевороту 1917 року, котрого навіть в Болгарії вважають національним героєм. А чомусь генерала Суворова «розжалували» в назвах більше десятка вулиць на лівобережжі. Хоч можна було подумати про нашого земляка Віктора Суворова, який сказав одним з перших слово правди про другу світову війну в книгах «Акваріум», «Криголам», «День М» та інші.
Прийшла рознарядка перейменувати вулицю Суворова і по Богодухівській сільській раді, в невеличкому сільці Головатівка, яке до неї входить. Із Суворова перейменувати на Дорошенка. Краще б її назвати Кам’яною чи Вічною Бруківкою, бо вимощена у 70-і роки з каменю колгоспними трудягами держиться ще й досі без ремонту. В той час як асфальтівку до Богодухівки латають щоліта й розбивають, то з таким асфальтом Головатівка взагалі б потонула в бездоріжжі. Хоча можна було б цю вулицю назвати імені Андрія Квітки, того чоловіка, який в голодному 1933 році розпорядився скосити трохи більше 2 гектарів зріючої пшениці, щоб його односельці не померли з голоду. Фінал історії типовий - за доносом Квітку репресували, тюремні табори під Омськом і дострокове звільнення перед самою війною, яка його забрала назавжди, безвісти. Вже за Президента Ющенка орден «За мужність» вручили Квітці - онуку й …забули. Хоча вулицю, яка закольцовує село, можна було б назвати вулицею Квіток - таке поширене тут це прізвище багатьох шанованих людей, що складається в цілий букет. До нього б ввійшов і той з теперішніх Квіток, котрий зараз боронить батьківщину на Сході.
 Якщо в теперішні часи на часі перейменування, то щоб вело до порозуміння, а не сіяло розбрат.
В. Андрійченко.