РАЗОМ ПО ЖИТТЮ І В ПРОФЕСІЇ

Микола Устимович Казновецький, незмінний завідуючий медичної амбулаторії сімейної практики в селі Драбівці Золотоніського району, майор медичної служби. Після того, як відслужив у АТО 13 місяців, відразу після Великодня  повернувся  після військової служби на своє попереднє місце роботи.До нього приходили люди не як звичайні пацієнти, а щоб побачити свого лікаря, поговорити й зрадіти його поверненню. За нього вони молилися.Слідом за ним на адресу районної лікарні та міського голови  від командира частини надійшов лист–подяка  за його відмінну службу.
- Як ви туди потрапили? Адже пам’ятається, коли вас призвали, то була про це інформація в «Лівобережній»: виявилось, ви - єдиний з медиків  районної лікарні, котрий пішов на службу, коли вручили повістку.
- Згідно із законом  мене нібито й не мали призивати не тільки за віком, а як сімейного лікаря, котрий працює в сільській місцевості. Але повідомили про призов - то не став ухилятися.Призвали блискавично: за один день пройшов медогляд, а наступного - вже відправка.
- А колись раніше ви в армії служили?
- Аякже, служив два роки ще за Радянського Союзу фельдшером після закінчення  медичного училища в Кременці Тернопільської області. Служив аж під Китайською границею в горах. Родом я теж із гірського мальовничого краю, де чи не найбільше храмів. Але то була далека сторона. І трудною служба, було багато в армії бедламу, а зараз  мабуть ще більше.
- А яким же вітром вас занесло в Золотоношу? (Микола Устинович тут проживає разом з сім’єю)
- Вітром долі. Після служби в армії навчались в Тернопільському медінституті з Ларисою Яківною в одній групі і після 5-го курсу одружилися. Обоє лікарі-терапевти.Вона тутешня, золотоніська. Після інтернатури мені дісталась робота в Драбівцях, їй на газокомпресорній станції «Софіївська» - службовим автобусом газовиків добираємось в одному напрямку на роботу. У підпорядкуванні Драбівецької медамбулаторії драбівська сторона району: Сеньківці й Маркизівка Драбівецької сільради, Ковтуни й Мицалівка, Подільське, була ще й Антипівка. Було всього в роботі за 27 років роботи на одному місці, але я звик до своїх людей, знаю їх і їхні болі. Пропонували й підвищення, але адміністративна робота не по мені. Бюрократія й папери - цього по горло набачився тепер на службі, коли за все треба відписатися - відзвітувати.
- А які враження після служби?
- Цей рік для мене даром не пройшов. Одержав велику школу життя, багато вражень, знайшов багатьох друзів. Навіть зараз прохоплюється: «а там у нас було так-то і так». Але ж ти дома - нагадує мені дружина. Ловлю себе на думці, що я ще продовжую жити тими подіями, переживати за друзів. Постійно туди телефоную, а вони мені. Неоціненне диво - мобільний зв’язок.
  Спершу після призову нас 2 місяці в Житомирі навчали на курсах спеціалісти медакадемії. Були й американці, представники НАТО - багато цікавого почерпнули. Потім ми навчали солдатів, надавали меддопомогу, при обстрілахвантажили поранених і відправляли в госпіталь. При мені загинуло двоє військових, але не героїчною смертю, а через алкоголь. Двох товаришів противники перехватили: солдата потім відпустили, а офіцера взяли в полон, він пропав безвісти, хороший хлопець - патріот.
Великими патріотами побачив волонтерів. Чого й чим тільки вони не допомагали. В тому числі й ліками, особливо імпортними, італійськими. Кажуть, світ тісний, то там на фронті пересіклися дороги з моїм земляком і однокурсником по медучилищу  Віктором Панфіловим. З групою інвалідності він організовував такі доставки потрібних речей в АТО, що не всякому здоровому під силу.Не забувається Саша з Краматорська, котрий доставляв і одяг, і взуття. Там  пересіклися  стежки із медиком Юрієм Коваленком з Драбова: він за вислугою років на заслуженому відпочинку, але пішов добровольцем. Там зустрів однокурсницю Надю Деревінську в Маріуполі - за 13 місяців я це місто знав вздовж і впоперек. Нас там просили: «Ви тільки не здайте Маріуполь». А стояла наша частина під Володарськом.Коли повернувся додому й проїхав по наших «воєнно-фронтових» дорогах, то мені стало соромно, бо там вони в кращому стані, ніж в нашій стороні. Треба  признатись, війна- це велике горе, але ці надзвичайні обставини людей здружили, показали багато випадків справжньої людяності, самопожертви, патріотизму.  Приїздили капелани, отець Віталій паски по телефону святив. Був у нас зам по тилу - тільки рахувався. А прийшов після нього молодий - то все для солдатів знайшлося, бо було воно на складах, потрібно було тільки взятися за роботу. Зустрічались випадки, коли мобілізованими в АТО виявились зовсім непридатні за медичними показниками, загребли їх, аби галочку поставити про виконання плану.
- Повернулися додому й потрапили все-одно, що з корабля на бал - реформування медицини. Які ваші враження?
- Відзначу, що на перший погляд приємні і втішні. Для первинної ланки на селі добавили штату. Раніше в лікарській амбулаторії було півтори лікарських ставки, а зараз 2 з половиною. Тепер у нас працює педіатром Борис Михайлович Антипович, що завідував дитячою поліклінікою, їздить і лікує дітей. Це добре. Не впевнений, що доцільно було первинну ланку міста й району розділяти. Але поживемо-побачимо. Там, під Маріуполем і Володарськом ще перед воєнними діями ще за міністра Богатирьової провели реформування медицини, так званий пілотний проект. На свої очі побачив, що її просто згорнули. Нам такого варіанту не потрібно.
- Чи під час служби в АТО приїздили у відпустку?
- Так, приїздив на два тижні, встиг у хаті переробити опалення. Тепер з дружиною теж займаємось переплануванням в домі. Після служби ще не використав відпустки, то на неї сподіваюсь. Хотілось би побувати в Кременці, зустрітись з братом, з яким у нас гарні стосунки.
- Чи часом не стежкою  батька—матері пішли ваші діти?
- Наша єдина донька  вивчилась на економіста, в роботі використовує гарні знання англійської мови. Вийшла заміж за сусіда і тепер проживає в Черкасах. А в нас добавилось рідні - свати живуть близенько.
У дворі Миколи і Лариси Казновецьких все так до ладу й по-хазяйськи, все зроблено їхніми руками. Літо у розпалі - між криницею й альтанкою квітнуть-в’ються розкішні троянди. Хай як в пісні співається - щоб те літо не кінчалось і радувало врожаями здійснених мрій.