Дизель молодості нашої

Ганна вже пенсіонерка. Їй ледь за 60. Але навіть попри те, що кілька років добавили до пенсійного віку, їй не хочеться й самій собі признатися, що вже промайнув той полустанок, за яким пенсія. Ще планувалося попрацювати, мати якісь значимі досягнення в роботі. Тому вона продовжує ходити на роботу: два дні на тиждень, щоб не набриднути співробітникам і самій не втомитися. Два дні виділяє для дому й городу. А ще один, окрім вихідних суботи й неділі, заброньованих для внуків, то день для себе для виходу в люди. Бо десь прочитала, що чим більше залишатимешся вдома, тим більше ставатимеш схожим на бомжа. Похід в люди - це вірніше поїздка дизелем зі свого невеличкого містечка в місто обласне. Пенсіонерам проїзд безплатний. Ніяких перепон на дамбі, не доводиться як у маршрутці чекати, в яку сторону проїзд відкритий. При цьому обов’язково спохопишся, що міст вже ремонтують більше року, разів з десять оголошували про строки його відкриття, аж з тим стомилися. А дизель із вицвіло-блакитними вагонами чухкає строго за графіком. Його пасажири - переважно старші люди з кравчучками, торбинками, поклажками, букетами польових квітів і кропно-хрінними в’язанками для соління.
 Навіть попри легкий літній дощик на пероні багатолюдно, ніхто й не думає поїздку відкладати. Ця підтоптана десантура, працюючи ліктями, руками і язиком, бере потяг штурмом, встигаючи за 2 хвилини стоянки опинитися у вагоні. Там тісно, всідаються на лавах щільно, а вже за Садами, Хвилівкою, а тим більше за Благодатним у вагоні здебільшого стоячі. У дизелі часто бувають несподівані зустрічі.
 Як того дня на Ганниних очах. Худенька, струнка, як фотомодель жінка, надриваючись тягнула нав’ючену кравчучку однією рукою, а другою притримувала корзинку з огірками - їй це все допомагав затягти і порозпихати в купе сивий статний чоловік, встигаючи обсипати її компліментами. Як виявилось, і ця жінка, і та навпроти неї огрядніша з круглими як яблука щоками, і та чорнява інтелігентна, що сиділа поряд з Ганною та сивий чоловік були з одного села на Драбівщині і зустрілись неждано - негадано. Одні їхали здому, інші - додому. Струнка в проміжках між захопленою розмовою з подругою намагалась додзвонитися синові, щоб її зустрів, бо з таким багажем їй не справитись. Той, як і кожного разу, матір відчитував, дорікаючи навіщо було стільки набирати. Але вона не могла залишити наче сиротами вишні в батьківськім саду необірваними. Її повнотіліша подруга їхала здому до міста, тому без такого великого багажу. Повнувате обличчя виглядало моложавим, а фігура по-спортивному енергійною. Бо в неї друга молодість. Двох доньок виростила, а тепер при ній троє внуків: старшому Павлові скоро 15 і його після 9 класів прилаштовує у коледж; середня Маринка йде до 5 класу, а найменший Роман після підготовчої групи в дитсадку піде в школу до першого класу.Ніби між іншим жінка сказала, що їй кілька років довелося обходити лежачу свекруху, а тепер занедужав чоловік.
 Обидві розпитували ще про трьох інших своїх подруг, бо в юності вони товаришували вп’ятьох - ще Тетяна, Надія і Віра. Особливо про Тетяну, повз хату якої вони поспішають на полустанок. У Тетяни теж було троє дітей. Коли вона третього хлопчика народила, то чоловік навіть у роддом не навідався, а пішов до другої жінки, у якої не було дітей і потім вони їх не мали. А від своїх дітей батько відвернувся, дарма що вони виросли гарними людьми. Той найменший дуже шанованим чоловіком став, він же й матір доглянув, коли Тетяна захворіла. А Віра подалася за кордон на заробітки і вже звідти своїх дітей на ноги поставила.
Скільки людей - скільки доль. У кожного в цьому вагоні свій роман чи повість, що ось-ось доходить до епілогу. Своя філософія і життєві мудрості. Почувши кілька життєвих сюжетів, інтелігентна жінка, як виявилось дружина і мама військового-офіцера, в двох словах на друге вухо переповіла Ганній свою історію, переконуючи висновком: не треба жити разом з дітьми чи внуками, тільки окремо, тоді рідніші будете.
 Чоловік з сивиною нікого не вчив жити. Тільки зауважив, що після навчання у вузі їх з дружиною за направленням забезпечили роботою і будинком-квартирою, на машину вони вже самі заробили, як і на щорічний відпочинок в Криму, дітей виростили й вивчили. Залишається молити Бога про здоров’я, бо на теперішню пенсію не налікуєшся. Своїм же внукам і правнукам  він бажає державних гарантій і з роботою, і з житлом; можна сказати-- повернення давно забутого старого. Сам же в поклажі, видно для внуків, везе зелену кукурудзу і червонобокі персики.
- Але дітям потрібні батьки! - вже ніби й не по темі, коли дизель торохтить через міст і з вікна темніє глибока вода, говорить повновида жінка й заливається ручаями сліз. Прорвало плачем. Виявилось, тато й мама заробляють тим, що привели дітей на світ божий, а виховує їх вона, бабуся. Нагодувати й одягти - це вона з усіх сил старається, а їх же треба в світ вивести, усіх трьох. В одну мить цей гурт людей в одному купе ніби осінило: та цій жінці пам’ятник прижиттєвий варто поставити.
- Ото Дніпро розлився! - піджартував над її хвилинною слабкістю сивочолий і вона разом з усіма заусміхалася крізь сльози.
  У Черкасах з дизеля висипає багатолюддя на перон й через вокзал прямує на зупинку міського транспорту. Знову десант поважного віку бере штурмом тролейбус, бо проїзд в ньому безплатний. При цьому можна завважити, що пенсіонери обласного центру у виграшнішому становищі, ніж з невеличких містечок чи сіл, де цей проїзд дозований. Наприклад, у Золотоноші в міському автобусі безплатний проїзд тільки в третю середу місяця (це як пощастить чи коли не забудеш?), а в Золотоніському та інших районах лівобережжя - раз на тиждень, але потрібно ще запастися талоном для пільгового проїзду.
 Однак дизель-поїзд пасажири вважають за благо, дарма що дещо нарікають на те, що в будні в нього запрягають по 4 вагони, а не по 6, як по вихідних.
 До речі, на вечірній рейс о 17.07 на нього ще більше пасажирів, ніж на полуденний. Тим більше, що о цій порі на черкаському пероні посадка аж на два дизель-потяги: Шевченко - Гребінка прямує на схід, а Черкаси – Христинівка - на захід. Знову тиснява, штовханина, вагони беруть приступом. По переповненому вагону шмигають продавці, пропонуючи чіпси, козинаки й мінеральну воду, а також повний набір молоко- продукції - сир, масло й молоко у флягах. Або співає під гітару дід-бородань так голосно, що здається ніби на повну котушку включили гучномовець. Але цей колорит Ганна сприймає з розумінням. Нетерпима лише до хамських повадок, коли вставляють навушники у вуха і очі - у смартфон і не бачать, коли поступитися матері з дитиною чи старикові. Або коли пруть танком. І від свого походу в люди на дизель-поїзді вона не відмовляється.