У Золотоноші доньку удочерили, коли їй сповнилось 19. Цей рідкісний випадок - єдиний не тільки в області, а й в Україні

Хотіли маленьку дитину, немовля, щоб вибавити його із сповиточку. День за днем і днина за дниною, щоб сповна відчути всі ці клопоти. Щоб як у народній приказці мовиться, виховати дитя, коли воно ще лежить впоперек, а не вздовж лавки. Пройшли відповідне навчання, стали на облік у службі у справах сім’ї та молоді. Час від часу туди навідувалися, але їх розчаровували: таких маленьких дітей у нас немає - пояснювали. Під час чергового візиту їм це повторила головний спеціаліст міської служби у справах дітей Ірина Ізгагіна й наче осіклась: переводила погляд із них на фотографію дівчинки, що лежала в неї на столі. Не можна було не здивуватися, наскільки разючою була ця випадкова зовнішня схожість. Дівчинці йшов 11-ий рік, була вона цілком інтернатною дитиною, бо в Канівський інтернат потрапила ще в 2 роки, коли батьків позбавили батьківських прав. «Можливо, з’їздили б туди придивитися», - запропонувала їм, не особливо надіючись, адже такий варіант ними не розглядався. Поїхали й назад повернулися, не знаючи, що й робити. Бо з першого разу контакт не встановився. На контакт з ними першою вийшла дівчинка: « Коли ви до мене приїдете?» - зателефонувала й запитала. Вона ж до них перша й приїхала. Сама ж поставила й вимогу: вони беруть її і ніяких сестричок. Дівчинка виявилась з характером, впевнена в собі, цілеспрямована. Було це в 2008 році, коли дівчинка поселилася в домі опікунів. Вони мали її за дочку, намагаючись всіляко довести це конкретними справами, ставленням, любов’ю. Наполегливо виховували стосунки довіри. Довіряли їй і цього ж сподівалися у відповідь. У дівчинки на руках була карточка і вона могла купувати собі, що потрібно. Інтернатівські звички поволі поступалися сімейним правилам і нормам.
 Хоч було нелегко й не без зривів. Випробувань вистачало. Було таке, що Ліда зібрала свої речі й закомандувала: «Відвезіть мене назад!» Вони не стали її вмовляти і відраджувати, а вчинили розсудливо: переночуєш, а вранці й відвеземо, за всіма правилами, з документами. А виявилося, що ранок вечора мудріший. Вранці вона сама передумала повертатися в інтернат. А справжній перелом стався тоді, коли вона потай пішла до хати, де жили її біологічні батьки й подивилася на їхнє життя збоку. Восьмеро дітей , як мишенят, розбрелися з цього дому по світу і вона одна з них. Ні, вона так жити не хоче, в неї є інший, справжній дім із люблячими батьками. І вона їм підтвердить свою любов та більше цінуватиме.
 Ліда навчалась у коледжі. Звела її доля з хорошим хлопцем Ігорем, вже й до весілля готувались, а нареченій купили фату. Та на рівному місці сталася трагедія: наприкінці позаторішньої зими хлопець вранці, коли ще й не розвиднилось, поспішав на першу маршрутку, бо працював у Черкасах, а його на дорозі збив автомобілем п’яний водій. Збив, перевіз на іншу вулицю і покинув. Ледь живого Ігоря з поламаними ногами й черепно-мозговою травмою відвезли до Черкас в лікарню. Не один місяць він лікувався, вірніше його по кісточках складали лікарі. (Винуватець аварії спокійно без докорів совісті гуляв на волі й досі не поніс покарання). На лікування витратили не тільки заощаджені кошти на весілля, а й чимало позичених. Батьки дуже переживали за наречену й пильнували, щоб не дай Боже, чого лихого не сталося, бо ж вона носила дитя під серцем. Тоді то й вирішили вони її удочерити. Вже повнолітню дівчину, котра була в складі прийомної сім’ї, але ще не набула повної цивільної дієздатності. В останні дні березня суд виніс рішення про її усиновлення й батьки до дня її народження – 4 квітня зробили для неї такий подарунок. Була вона з прізвищем Безпрозванна, а стала Безсмертна в день іменин, помінявши його зовсім скоро на Романенко. Бо вони тут же й розписалися за день-два до народження їхнього малюка. Ігор таки викарабкався з лікарняного ліжка і став на ноги. Тепер вони вдвох катають на колясці свого маленького сина. Радіють найріднішому внуку, переживаючи всі відчуття зі сповиточку, найрідніші дід та баба. Ця історія переповнена такими світлими і справжніми почуттями, що їх важко передати словами. Почуттями щирими, намірами чистими. Без меркантильних інтересів. Бо належної при усиновленні грошової допомоги, рівносильній що й при народженні дитини, їм так і не виплатили.
  Валентина Андрійченко. На знімках: Вікторія та Анатолій Безсмертні зі своєю донькою Лідою; У Ліди вже своя сім’я. (Фото з їхнього сімейного архіву)