Суб’єктивні нотатки з приводу деяких перейменувань

Питання це давно назріло й перезріло. Ним ще з 90-х років вже того століття, коли Україна повернула свою незалежність, займаються топонімічні комісії. Та попри кілька хвиль перейменувань деякі одіозні назви залишилися. Колись присвоєні з кон’юнктурних та одіозних міркувань, компанійщини, не питаючи згоди людей. Тепер цей процес пришвидшує Закон про декомунізацію. Залишається сподіватися на відновлення справедливості. Проте подекуди вже новітня несправедливість чиниться, з перестраховкою та схоже по-більшовицькому.
 Мова про перейменування вулиці Марії Пустовіт на імені Требинських в Ірклієві Чорнобаївського району.
 - Раніше ми перейменували 10 вулиць в селі , а тепер прийшло з області розпорядження на перейменування ще 13-и за погодженням з обласною топонімічною комісією, - розповідає сільський голова Іван Михайлович Поїздник, переобраний позаторік на цю посаду. - Ми питали людей, проводили сходки і збори, стараємось прислухатися до думки жителів. Проте і жителі вулиці Марії Пустовіт, і працівники розташованого на ній Іркліївського професійного ліцею, де також проводилось опитування і збори, категорично проти перейменування й налаштовані відстоювати попередню назву вулиці.
 Марія Пустовіт тут поряд у братській могилі. У скверику на подвір’ї професійного училища, котре тепер називається Іркліївським аграрним професійним ліцеєм, де є кімната-музей її імені, - скромний обеліск і дві гранітні плити з викарбуваними іменами більш як 30-и активістів, закатованих німецько-фашистськими загарбниками під час окупації. Загиблі з навколишніх сіл і самого Ірклієва, який на той час був райцентром. Марія Пустовіт була з ближнього придніпровського села Вороненців родом, де народилась 1918 року в сім’ї Омеляна і Оксани Пустовітів, у яких було восьмеро дітей. У 1928 році пішла до школи і на відмінно закінчила 8 класів, вступила до Черкаського педагогічного інституту на природничий факультет, який закінчила в 1939-ому році й пішла вчителювати. Смілива, співуча, розсудлива й скромна - як свідчать в тих же музейних документах її друзі - дехто з них ще топче ряст на цьому світі. А в 1940-ому стала секретарем райкому комсомолу. Не минуло й року, як грянула війна і її залишили на підпільній роботі. 19 вересня 1941-го гітлерівці зайняли Іркліїв, а 5 серпня 1942-го на 24-ому році життя вона загинула під Ревбинцями за наводкою німецьких запроданців. Її не взяли живою - смертельно поранили, вже мертвою сфотографували, щоб бути певними, що то вона. Таким чином родина Марії отримала вже останню посмертну її фотографію. Життя молоде тільки починалося і його вона віддала за Батьківщину. Вулицю її іменем назвали у 1988-ому.
 Ще як їхати до Ірклієва автотрасою, серед численних підйомів і спусків, вже під самим селом на останньому підйомі зліва на пагорбі скромний обеліск в пам’ять про закатованих у 1942 році під час окупації. Саме на цих пагорбах обірвалося життя Марії Пустовіт. Тут розстріляли й багатьох інших, серед яких і сільського голову з Москаленок Федора Степановича Зінченка, діда теперішнього голови Чорнобаївської районної ради. Його, як і багатьох інших, видав зрадник і розправу було вчинено руками поліцаїв. Розстріляли там багатьох, а потім в село повідомили, щоб їхали підводами з купи розбирати своїх і поховали всіх в Ірклієві на пагорбі в тій же братській могилі. Вдома у Зінченків залишилось двоє зовсім малих дітей Микола й Ліда, які ще не знали батька, та пам’ятають його і вони, і їхні внуки та правнуки. Так і залишилась вдовою та двох сиріт виростила  Олександра Петрівна Зінченко, котрої не стало на 92-ому році життя, з півроку тому помер Микола. А тітка Ліда жива - Ліда Федорівна Кучеренко, вчителька із Кривоносівки.
 - До того доклали рук двоє поліцаїв, після війни вони відсиділи по 10 років і вернулися назад та проживали в селі, прізвищ не пам’ятаю, - розповідає Григорій Миколайович Зінченко (мабуть не забув, але не називає, бо треба ж прощати). І на день Перемоги, і в поминальні дні біля цієї братської могили з цілої округи з’їжджається – сходиться згадати - пом’янути багато земляків. Цієї весни на таких поминках було дуже тривожно.
  - То що, збираються вулицю перейменувати, тоді й могилу закриють і нам рота, - не приховували сліз і розпачу дехто з стареньких.
 - Та не дамо ми цього зробити, це цинізм, кощунство і знущання над людською пам’яттю, - запевняли їх молодші.
 Це слово в слово жителі вулиці Марії Пустовіт повторювали мені, коли цими днями по ній пройшлася. Навіть дивувалися: хто міг до такого додуматися, тому відчувала деяку дискомфортність. Добротні будинки, доглянуті садиби й городи, а попід дворами - рясні вишники, в яких дозрівали щедрими пурпуровими гронами ягоди-вишні. Вулиця закінчувалася тупиком, з якого щоб добратися з цього пагорба донизу в село й не вертатися назад вулицею, потрібно було спуститися «партизанською» стежкою вниз. Вузькою і крутою, з обох боків заплетеною зеленню. На ній серце стискалось від страху, щоб, боронь Боже, когось не зустріти, бо розірветься з переляку. Невже такого тупика досягли ми і в своїй історії, що важко із нього вийти - само собою напрошувались паралелі.
 Автором перейменування називали члена виконкому й сільської комісії, депутата й вчителя історії Олександра Яковича Юхна, з яким розмовляла. За які заслуги з небуття він пропонує повернути пана Требинського і за які гріхи туди відправити Марію Пустовіт?
 - Як ініціатор перейменування я дотримуюсь Закону про декомунізацію, послідовного засудження тоталітарної системи й комуністичної символіки. Постать Требінського хотів би повернути - ще в 1711 році сотником Іркліївської сотні його поставив ще Петро 1; впродовж двох сотень років вони володіли тут землями і тільки добрі відгуки були про Требінських, а не так як по інших селах, де селяни бунтувалися проти своїх панів.
 -А Марія Пустовіт - це макова зернинка в історії. Я не хочу про неї знать. Розстріляли німецькі окупанти, як багато кого. За яку батьківщину вона загинула? В роки другої світової війни було дві течії руху опору - за тоталітарну державу і за Україну незалежну. Марія - дитя тієї системи…
Мені заціпило. Говорив політик визначеного окрасу, але аж ніяк не історик.
 - Але ж вона - не якийсь символ, а реально існуюча людина, котра разом з іншими тридцятьма мучнями в цій братській могилі спочиває, до якої ще топчуть дорогу люди. Який саме перед ними її особистий гріх, на вашу думку?
 Олександр Якович не каже, бо не знає, або за його логікою - це й так зрозуміло. Тому зривається на крик. Тому переключаюсь на іншу тему : «Діда Луку Іваніщенка в селі ще багато пам’ятають за добре господарювання й гарні для людей заробітки, за споруджену церкву, навіть за оглядове колесо в дитячому парку, з якого було видно на пів-степу. Але вулицею діда Луки чомусь жодну вулицю не назвали».
 - А варто було, - стає примирливішим мій співрозмовник, - бо й справді ним багато доброго було зроблено. - А потім заводиться з приводу іншого імені-символа, котрим перейменували одну з вулиць, він хотів щоб вона звалася Заводською (це в часи знищення в Ірклієві всіх діючих заводів, в тім числі й маслоробного, що випускав прекрасної якості продукцію з маркою «Ірклій»).
 Наша розмова завершується майже мирно. Він наполягає, що перейменування відбулося не з його подачі, а топонімічної комісії в області, де назву вулиці дали імені родини Требинських.
 - То можливо це до ваших аргументів прислухалися про 200-літню пам’ять на іркліївських теренах, бо ж одна людина не живе так довго.
 Він погоджується, підсумувавши, що коли люди проти - то хай свого добиваються, хай звертаються у Верховну Раду.
  Надійшло з області розпорядження також перейменувати вулицю Силіна на Чумацьку у Вереміївці того ж Чорнобаївського району.
 - Люди однозначно проти такого перейменування й дуже обурюються, - каже голова села Наталя Казидуб. – По гарячих слідах я телефонувала до Черкас в комісію з перейменувань та запитувала:то нам вже й мозаїчне панно з фасаду школи здирати?
Про шпиталь Силіна у Вереміївці знають не тільки в цьому селі, а й далеко за межами України. Коли на початку війни при відступі й оточенні на Південно-Західному фронті в полон під Хрестителевим потрапили тисячі червоноармійців, до ворогів вийшов поранений в гімнастерці командира й заговорив до них німецькою, назвався лікарем. Леонід Андрійович Силін був юристом, а навколо себе згуртував лікарів і медсестер, отримавши довір’я від німців. Спершу його госпіталь містився по сараях під Хрестителевим, потім перебрався у зручніше місце - у Вереміївку, в двоповерхову школу, за очима ворогів. Скільки патріотів врятувалося у госпіталі Силіна, в тім числі й лікарів. Та сам він не врятувався від запроданського доносу поліцая на прізвище Отамась, якого прозивали прізвиськом Дракон. Силіна схопили і разом із 16-а підпільниками розстріляли в Кременчуці.
 Важка й складна наша історія. На терезах минулої війни не все можна зважувати. Тоді візьмемо приклад, куди декомунізація не дістає. Наприклад, генерала Суворова, який жив за півтори сотні літ до жовтневого перевороту 1917 року, котрого навіть в Болгарії вважають національним героєм. А чомусь генерала Суворова «розжалували» в назвах більше десятка вулиць на лівобережжі. Хоч можна було подумати про нашого земляка Віктора Суворова, який сказав одним з перших слово правди про другу світову війну в книгах «Акваріум», «Криголам», «День М» та інші.
Прийшла рознарядка перейменувати вулицю Суворова і по Богодухівській сільській раді, в невеличкому сільці Головатівка, яке до неї входить. Із Суворова перейменувати на Дорошенка. Краще б її назвати Кам’яною чи Вічною Бруківкою, бо вимощена у 70-і роки з каменю колгоспними трудягами держиться ще й досі без ремонту. В той час як асфальтівку до Богодухівки латають щоліта й розбивають, то з таким асфальтом Головатівка взагалі б потонула в бездоріжжі. Хоча можна було б цю вулицю назвати імені Андрія Квітки, того чоловіка, який в голодному 1933 році розпорядився скосити трохи більше 2 гектарів зріючої пшениці, щоб його односельці не померли з голоду. Фінал історії типовий - за доносом Квітку репресували, тюремні табори під Омськом і дострокове звільнення перед самою війною, яка його забрала назавжди, безвісти. Вже за Президента Ющенка орден «За мужність» вручили Квітці - онуку й …забули. Хоча вулицю, яка закольцовує село, можна було б назвати вулицею Квіток - таке поширене тут це прізвище багатьох шанованих людей, що складається в цілий букет. До нього б ввійшов і той з теперішніх Квіток, котрий зараз боронить батьківщину на Сході.
 Якщо в теперішні часи на часі перейменування, то щоб вело до порозуміння, а не сіяло розбрат.
В. Андрійченко.