Рецепт від Івана Голобородька для «слуг народу»

  6-го квітня, напередодні Благовіщення, свій 80-річний ювілей відзначив  Заслужений юрист України, заступник прокурора Черкаської області в 1990—2000 роках, нинішній голова міського клубу «Ветеран» і просто шанована й авторитетна людина Іван Григорович Голобородько. «Слуга народу», як напівжартома називає його дехто із друзів з огляду на те, що він є тезкою й однофамільцем головного героя однойменного фільму «Слуга народу». Без жодних лапок і умовностей його й справді можна назвати слугою народу, а вірніше - народним захисником з огляду на посаду й заслужену репутацію. Отож і поважний ювілей, й ім’я Івана Голобородька, що в теперішні виборчі часи на Президентський пост чи не в кожного українця на вустах, й послужили приводом для цієї нашої розмови з Іваном Григоровичем Голобородьком. Йому наша газета щиро бажає при доброму здоров’ї до 100 літ прожити, ніяких бід не  знати, від родини й добрих людей шану мати.
- Іване Григоровичу, Ви родом із Драбівського району. Свого часу були прокурором Драбівського району, а потім по службових щаблях піднялися до заступника прокурора області й протягом 10 років займали цей пост. Що справило вплив на ваш вибір професії, життєвої дороги?
- Родом я з села Коломиці, там жили з батьком та мамою. Я пішов по батькових стопах, пішов його стежкою. Батько працював у органах держбезпеки. Коли почалася війна, то його залишили для роботи в підпіллі. У 1943-ому році німці забиралися геть, то все підпілля накрили, заарештували, звезли в Шрамківку й вкинули у 20-метровий колодязь та зверху розстріляли з автоматів. Мені було тоді 4 роки, як батька не стало. Його ледь пам’ятаю: приїздив на конях, чутно було по цокоту підків на копитах. Я був один у мами і вона у мене одна, працювала на фермі, підсобляв їй, разом тягали верейки сіна для її групи корів.
  До восьмого класу із Коломиць я став ходити в Свічківку до середньої школи. Там на першому дзвонику 31 серпня 1955 року зустрів своє кохання - дівчину Ліду з карими очима й чорною косою. Ми були однокласниками й дружили аж до випускного. Потім - служба в армії, на морфлоті, де я побував і у водолазній школі в Севастополі, і служив на Балтиці. У 1960 році демобілізувався й влаштувався працювати в райком комсомолу.Відрядження по селах, де доводилось і ночувати, їздили на велосипедах. Ліда встигла закінчити школу бухгалтерів і технікум зв’язку та працювала бухгалтером Союздруку. Вона й поставила питання руба: або будемо щось вирішувати, або катай собі інструкторш на велосипеді. Ми одружилися, разом в любові та злагоді прожили 58 років. Виховали двох доньок, одружили  й внуків та правнуків діждали. Забрали до себе й маму з Коломиць і вона з нами прожила ще 10 років і на 91-ому пішла у засвіти. А Ліди не стало рік тому, 15 грудня і це найбільша моя втрата.
  Своє сімейне життя ми починали у Золотоноші, де я влаштувався працювати на ремонтно-механічний завод. Так як черга на квартиру була довгою, то взяли ділянку під забудову й стали будуватися. Жили на квартирі, а в 1964-ому мали вже свою кухню й спальню, потім ще хату добудували.
  Якось між іншим довідалися, що в суд потрібен судвиконавець. Дружина переконала мене спробувати, бо я мріяв працювати в правоохоронних органах. Суддею тоді була Ольга Яківна Бельтюкова. Її я називав своєю другою мамою, вважаю унікальним спеціа-лістом, зіркою правосуддя без жодних перебільшень особливо в нинішнє сьогодення. Її не стало недавно, на 94-ому році життя, ось тільки  сороковини пам’яті відмітили. Вона навчала діяти по закону й по совісті. Не тільки вчила, а й сама так чинила. Не тільки во-на, а й прокурор Андрій Прокопович Кирик. Це великі вчителі в науці справедливості, перед якими я схиляюсь.
   Це за рекомендацією Ольги Яківни я вступив до Одеського університету імені Мечнікова на юридичний факультет, який закінчив у 1973 році. Попрацював слідчим і в міліції, а із 1976 року - в прокуратурі. У 1979-ому мене призначили прокурором Драбівського району з посадовим окладом 132 карбованці. Відбув 2 службові терміни, бо нормою вважався один п’ятирічний термін, а два - це вже як виняток, як запобігання розви-тку корупції.
У 1989 році з обласної прокуратури приїхав у район прокурор і запитав, у якому районі плануєте працювати? –Куди направлять, без вибору, - я відповів. Тоді мені й повідоми-ли, що забирають в обласний апарат, де довелось 10 років працювати заступником прокурора Анатолія Антоновича Коцюрби (він живий, але дуже слабує), набиратися но-вого досвіду. Як на мою думку, то тепер від прокуратури залишилася одна назва. Людям нема куди звернутися за допомогою. Верховна Рада забрала загальний нагляд, а також слідство, яке прокуратура вела професійно. Кожен період в історії чимось відзначався. Але подібного з нинішнім, з дачами, віллами, маєтностями й багатствами, напевне, ще не було, як немає кому спитати, звідки це все взялося.
- Про яку із справ можете згадати без роздумувань, у якій довелося проявити свою принциповість, можливо навіть ризикуючи?
- Була така  справа у Білоусівці, де вбили одиноку вчительку. Нерозкрита, висяк. Підозра впала на злісного аліментника, що приїздив у село дизелем із Золотоноші, його й пропонували заарештувати за вбивство. Але в мене залишалися сумніви, попросив додаткового розслідування, яке й принесло результати. Вбивцею виявився місцевий житель, що заздалегідь спланував вбивство. Це підтвердило додаткове розслідування.
- Хтось з ваших дітей чи внуків пішов вашою стежкою, обрав професію юриста?
- Внук Влад, син молодшої доньки Людмили. Він закінчив Одеську юридичну академію, захистився і в березні отримав диплом. Мені хотілось би, щоб у правознавстві він сказав своє слово. Але це так, приватно, а найбільше хотілось би, щоб наші люди в своїй країні мали захист. Щоб головне кредо правознавців діяти по закону і совісті працювало насправді. Хотілось би до цього дожити. Сподіваюсь, бо 13-річний правнук Денис називає мене просто Ваня, як рівню, так само кличе й 5-річна правнучка Кіра.
- Ви - голова клубу «Ветеран», чи не обтяжує вас громадська робота?
- Ніскільки. Ми люди одного покоління, давно знаємось, готові чим можемо один одному допомогти. Раніше цю посаду обіймав Юхим Давидович Грановський, Заслужений будівельник. Збираємось двічі на рік, здаємо внески. Спілкуємось. В разі потреби підс-тавляємо один одному плече. Як родичі чи може навіть більше.
- У вас таке промовисте прізвище, актуальне у нинішній виборчій кампанії, коли головного героя фільму «Слуга народу» Івана Горобородька ототожнюють чи порівнюють з кандидатом у Президенти Володимиром Зеленським. Як ви ставитесь до того, коли вас називають «слугою народу»? До речі, за кого голосували в першому турі виборів?
- Так жартує дехто з моїх близьких, а також друзів здалеку. Як от щойно зателефонував колега з Вінницької обласної прокуратури Геннадій Вівдич і саме так замість на ім’я по батькові звернувся. Я підтримую цей жартівливий тон. Та й по всьому. А голосував я і в 2014 році, і ось нещодавно 31 березня за Юлію Тимо-шенко, бо вважаю її зрілим політиком. Найперше в нашій країні економіку потрібно розвивати і цим рятувати народ. Це найперше й найголовніше завдання «слуг народу».