Одинадцятикласник  Дмитро Грановський  із Золотоніської міської  школи №1 пише книги. Повість  «Той, що не скорився долі» побачила світ навесні 2016-го у Харківському поліграфічному центрі «Доміно», коли йому сповнилось 15. Всього ж в його шухляді вже є 5 рукописних книг, тобто набраних на комп’ютері, серед них і пригодницький роман. Наш кореспондент мав розмову із юним письменником.
--Коли ти почав писати і як це сталося?
-Почав писати 2 лютого 2015 року, коли мені було 14. В голові народжувалися картини, сюжети, які мусив викласти на папір. Так почав писати. Сюжети фантастичні, фентезі, пригодницькі. Можливо навіяні побаченими фільмами. Але  сюжети мені з’являлися і я їх записував. Спершу так, як вони мені уявлялися, з граматичними помилками і не надто дотримуючись розділових знаків. Це вже згодом став вимогливіше ставитись до мовної грамотності.У своїй першій книжці «Той, що не скорився долі» я помічаю ці помилки, готовий їх коректувати, налаштований удосконалювати рівень. Написати книгу і видати—це не одне і те ж.Щоб вона вийшла друком—необхідні матеріальні затрати. На видання своєї я збирав гроші, заощаджуючи на кишенькових витратах, ще допомогли батьки та дідусі, скооперувавшись вскладчину.
Потреба писати мене не полишає. Приходять нові сюжети. Буває, що це навіть продовження побаченого фільму. Таким є мій останній роман «Джонатан Хермсон». Хоч мама іноді й каже: «Перестань займатись цією писаниною, краще готуйся до ЗНО». Пишу українською мовою, до того ж--лівою рукою.
-Розкажи, будь ласка, трошки про себе. З ким живеш, як у сім’ї ставляться до твого захоплення? Ким себе бачиш у майбутньому?
-Живу я з мамою, звати її Оксана Анатоліївна Даниленко, вона працює бухгалтером на «Златогорі». До 6-го класу був відмінником, а потім трохи з’їхав. Не так щоб важче стало вчитися. Може, тому, що тоді розлучалися батьки і між собою не розмовляли. Я захоплююся літературою та історією. Із другого семестру  в п’ятому класі  в нас історію читає Тетяна Сергіївна Андрейко, вона ж у нас і класний керівник, і кумир. Найулюбленішою  вчителькою нашого класу є перша вчителька Надія Григорівна Марченко. Любов до української мови і літератури прищепила Людмила Анатоліївна Гибало, якої, на жаль,недавно не стало через тяжку хворобу. Вона була однокласницею моєї мами, підтримувала моє захоплення, цікавилася, радила, підказувала.
  На останніх зимових шкільних канікулах не до відпочинку. Попереду—ЗНО, до якого доводиться готуватися. Я складатиму тести з української мови й літератури, історії й географії—з цих предметів готуюсь сам, і тільки з математики ходжу до репетитора. Тестування з двох предметів проходитиму тут, в Золотоноші, й з двох інших предметів—у Черкасах. У мене гуманітарний профіль. З огляду на це обиратиму й професію. Планую вступити на навчання до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Також і з тих міркувань, що додому недалеко, бо я домашній хлопець.
 Мрію побувати за кордоном. Подивитися на тамтешнє життя, побут, порядки, звичаї, хоча жити й працювати планую в Україні. Для поїздки за кордон потрібно підтягнути знання англійської мови, бо в нас 5 викладачів цього предмета змінилося, тому й системного вивчення не було.
-Хто герої твоїх книжок?
-  Це фантастичні персонажі. Вони часом  носять іноземні імена, а іноді й наші, українські. Віталій, Влад, Богдан, Віктор, Андрій, Артем.Артур Сірош—мій найкращий друг ще з дитячого садка, навіть зараз ми сидимо за однією партою, кілька розділів однієї з книг написали разом у співавторстві.У першій книзі «Той, що не скорився долі» дійовими особами стали хлопці з нашого класу, котрі виросли у видатних ніндзь й утворили Братсво, що живе за кодексом честі  й бореться проти зла. Серед них і я там.Хоча в інших книгах вже стараюсь себе не включати до дійових осіб, не використовувати свій образ та ім’я.
-Хто твої перші читачі?
-Найперший мій читач –дідусь Анатолій Васильович Даниленко, він колись працював у ливарному цеху на Золотоніському ремонтно-механічному заводі.Але він більше критик, до його зауважень я прислухаюсь. У нас з ним один улюблений твір—«Капітан Відірвиголова». Ще мої авторитетні читачі й цензори—мама, тато Олександр Грановський (він працює в Золотоніській податковій інспекції), дідусь Юхим Давидович Грановський, Заслужений будівельник України.
-А що ти сам любиш читати?
-Люблю фентезі, фантастику, пригодницькі й історичні книги. Зараз читаю, вірніше перечитую «Гру престолів».Подивився фільм і прочитав «Володаря перстенів». Дуже взяло за душу. Сюжет ніби фантастичний, але життя реальне, із боротьбою між добром і злом, дружбою і зрадами, честю й користями. Читаю електронні книги. Взагалі багато читаю. Захоплююся філософом Сковородою. «Бджолу і Шершня», деякі інші його байки знаю напам’ять.
І не можу не писати. Щодня годину—другу приділяю для того, щоб набрати на комп’ютері діалоги, сюжети, які мені спадають на думку чи й просто стоять перед очима чи виникають в уяві. Крім прози, пробую писати вірші, малювати. Навіть відвідував гурток малювання. Улюблене заняття--слухати тишу.
Своєю розповіддю Діма спростував моє уявлення  про те, що письменник має бути з життєвим досвідом. Він має розкрити для читача свій світ і цим зацікавити. Дмитро—вихований, інтелігентний, допитливий юнак (його батько перед нашою зустріччю завчасно повідомив, що так вміє триматися на людях, а вдома він енергійний та бешкетливий хлопець). Про себе він заявив як Той, що не скорився долі.Хай підкоряються йому життєві вершини! Розмову вела Валентина Андрійченко. На фото: Дмитро Грановський зі своїми книгами, разом з батьком Олександром Юхимовичем та дідусем Юхимом Давидовичем Грановським (Вірші Дмитра Грановського).
Флора, Фауна… людина
Ліс – дерева височенні,
Ріки – води нескінченні,
Ну а гори – гори гарні,
Превисокі, нездоланні.


На рівнинах – є простори,
Ну а прірви – це розломи,
А вулкани – то є гори,
Тільки в виходом в простори.

Є тварини всякі тут:
Лев і панда, і верблюд,
Є жирафи і гібони,
Та могутні носороги

Світ природи – він багатий,
Сухопутний і крилатий,
Є гора, ріка, рівнина,
Та існує ще й людина…

А людині те байдуже –
Все зрівня і все розруше
І не буде більше гір,
Й не побачить лісу зір,

Зникнуть всі ті полонини,
Забудують всі рівнини,
І не буде більше рік,
Та на цім всьому й гаплик…

Бо прийшла у світ людина –
Ще страшніша ніж тварина,
А тварина ще і краща,
Бо людина вже пропаща…

12.01.2018

У перший робочий день нового року 3-го січня 2018-го зранку на трасі через дамбу  дніпровського мосту наряд черкаських патрульних поліцейських зупинив два автомобілі, що рухались із Золотоноші на Черкаси. Один—пасажирська «Газелька», в котрій їхали троє слюсарів Золотоніського газового господарства на роботу. Другий—вантажний, яким водій з тої ж фірми й за тією ж адресою доставки віз пісок.За посадовою інструкцією вони мали б забезпечувати справність газового обладнання й на випадок чого—ліквідовувати витік газу, за що їм і виплачується зарплата у вигляді посадового окладу.Працювати ж мали безплатно: на п’ятий поверх заносити пісок і ремонтувати квартиру начальника В.А Безбородова, який собі купив житло в Черкасах. Задокументувавши «нецільову» командировку, патрульні з об’єднання «Черкасигаз» викликали службу безпеки, працівники якої взяли в робітників пояснення й почали в ситуації розбиратися. Якщо вже «влипли», то щоб не бути ще й крайніми, слюсарі з водіями написали заяви в прокуратуру, в міськрайвідділ поліції й до управління праці.Бо це було не перший раз і не єдиний. До таких нарядів звикли.Троє написали звичайні пояснення, а четвертий –заяву із обуренням, що набридло служити рабом і він проти цього протестує, якщо його навіть з роботи звільнять.
А за той час, відколи  62-річний Валерій Анатолійович Безбородов третій рік на посаді виконуючого обов’язки начальника Золотоніського управління газового господарства, звільнилось багато, до 70% колективу. Слюсарів, контролерів, майстрів. Було таке,що навіть не було кому прийняти показники від абонентів.З приводу того, що щось неладне діється в цій організації, його навіть кілька разів запрошували на сесію міської ради, куди прийшов не відразу.Козиряв: він зі Стаханова Луганської області, там теж був депутатом міськради. Хоч і здалеку чоловік, та через соціальні мережі тепер шила в мішку не сховаєш.З інтернету стало відомо і про його «липовий» диплом про вищу освіту, нібито здобуту у Воронежі, і про кримінальну справу в 2007-ому, за якою Стахановський суд присудив 5 років позбавлення волі за операції з матеріальними цінностями на ООО «Промстройреформа» з відтермінуванням вироку на два роки, якщо не зробить нового злочину.Але на такі епізоди з біографії не зважав, почуваючись на кілька щаблів вищим від людей з колективу. «Вот у нас там билі ребята…»--на планерках розвертався спиною до залу, в якому були переважно жінки, заварював каву й нею смакував. А перед чоловічим гуртом не стримувався й від відвертостей: «Вот у нас там билі ребята, а ви—казли». От «казлам» і ввірвався терпець.
Під час розслідування виявилось багато порушень. Подорожні листи  й накладні не співпадають з даними навігатора.Приписана до Золотоніського УЕГГ службова машина бувала і в Львові, і в Стаханові - від GPS це важко приховати. До Черкас на куплену квартиру дорога накатана і через дамбу, і в об’їзд через Канів, коли возили туди електрика. А вантажний автомобіль взагалі був приписаний по нарядах:то на дачних ділянках кооперативу «Славутич» на Кединій Горі, де встановили бетонні загорожі. Їх виробництво без будь-яких дозволів і легалізації налагодили на колишній  газо-наповнювальній станції за містом. Працювали робочі і з міста, і з сіл Подільське, Гельмязів. Так само безкоштовно, отримуючи зарплату за основним місцем роботи.Ці бетонні загорожі встановлювали і в Золотоноші, і в Драбові. Був грандіозний план ними огородити сільські ГРС, демонтувавши в металобрухт добротні й регулярно фарбовані залізні огорожі. Та поки-що виробництво пригальмувалося чи то через поломку, чи через крадіжку якогось з вузлів обладнання.
16 січня в Золотоніському відділі поліції порушили кримінальну справу. Її розслідують, існує таємниця слідства.Важливо, щоб справа не стала таємницею взагалі. Інакше не позбутися рабства, про яке з таким обуренням написав у заяві один із затриманих серед дороги після новорічних свят.
На фото копії витягу з рішення Стахановського суду; відповідь на запит з Воронезького університету про недійсний диплом.

«Зробити більше, ніж можливо» - такий принцип наймолодшого голови сільської ради! Артем Кухаренко працює задля комфорту своїх односельців. Мріє про кращий побут для жителів Подільського, ремонти у школі, будинку культури. Сам голова села запевняє: «Роботу усю виконуємо разом із односельчанами, хто хоче жити у комфорті – допомагає нам, об'єднуємо свої зусилля, аби село ставало краще».
Молодий та креативний сільський голова. Артем Кухаренко – наймолодший сільський голова в Україні. Йому довірили своє село 780 жителів. Цьогоріч Артем зробив у селі безкоштовний Wi-Fi, відремонтував дороги та закупив все необхідне для школи та дитячого садка. Він має  одразу кілька планів, як привернути увагу до рідного села. Перший – артистично. Артем любить співати: у 2016-му навіть взяв участь у талант-шоу "Х-фактор". Крім того, сільський голова возить дітей із села на заняття танцями. Також підтримує розвиток спорту: нещодавно село навіть отримало перший в історії спортивний кубок.
«Лівобережні» Артем розповів, що за два роки роботи він, разом із односельчанами намагалися зробити якомога більше та якісніше, ніскільки це було можливо. Голова села говорить про усі досягнення, як про спільну роботу і не вдається до егоїстичних висловів про власні набутки. Постійно наголошує, що робота проводилася так, на скільки вистачало сил та ресурсів.
-    Усе, що було зроблено – це спільні командні дії не тільки сільської громади, а і Районної ради, а деколи і обласної. Нам допомагають депутати та ради різних рівнів. Не соромимося просити про ту допомогу, яка життєво необхідна селу та його мешканцям.
Артем говорить, що 2017 рік був важким і клопітким: «Найбільше нас вибила із колії буря, навіть найстаріші жителі села не пам’ятають такого. Коштів на подолання наслідків стихії у села не було, тому довелося ще більше згуртуватися та братися до роботи. Односельчани об’єднали свої зусилля та командними діями ліквідували зірвані дахи, зламані опори, які забезпечили подання електроенергії.
-    Найбільш важким проектом видалася заміна покрівлі у НВК, буря прискорила уже заплановану роботу, відремонтували покрівлю спільними зусиллями сільської ради, депутатів села, благодійних внесків та суттєвої допомоги районної ради.
Протягом року звернули увагу і на озеленення міста, тепер замість старих парканів, біля адмінбудівель росте самшит. Не залишили осторонь і проблему освітлення вулиць, біля НВК тепер світять нові ліхтарі.
Не забувають жителі села Подільське і про своїх знаменитих земляків. У минулому році  у школі відкрили вітальню імені Олександра Вертинського – співака, композитора, який прославив село на увесь світ.
Завдяки товариському характеру Артема Кухаренка у школі з’явилася стріт-площадка, яку допомогли збудувати БК «Черкаські Мавпи», також було замінено баскетбольні кільця у спортивному залі школи, відновлено деякий інвентар.
Товаришує Артем Кухаренко і з колишнім наймолодшим головою села  в Україні, переймає досвід, так мовити.
У кінці грудня 2017 року у селі провели і свою «Лігу Сміху»,  виступали дві команди батьків і дітей, завершили гру із рахунком 24:24, рівні сили обох команд подарували хороший новорічний настрій односельцям.  Батьки на Новий рік подарували дітям світомузику, яка супроводжуватиме вечірні дискотеки у школі.     
Нещодавно сільська рада знайшла можливість подарувати проектор, аби щоп’ятниці жителі села Подільського мали можливість разом дивитися цікаві фільми, так Артем непокоїться про молодь села, займає їх переглядом цікавих розважальних та пізнавальних фільмів.
У минулому році Золотоніський спортивний клуб «Центуріон» допоміг облаштувати тренажерний зал, запропонувавши вигідну співпрацю: «Ми отримали спортивний інвентар по дуже хорошій ціні, а дещо, навіть, і у подарунок». Спорт у Подільському на хорошому рівні, до усіх здобутків також можна зарахувати відкриття секції із греко-римської боротьби, спільними коштами було придбано мати і тепер улюбленим видом спорту мають можливість займатися 30 діток. Друг Артема, який працює у Данії подарував декілька комплектів спортивної форми для різновікової категорії, аби рівень спорту с. Подільське ставав вищим та якіснішим.
Про плани на 2018 рік Артем не говорить, і згадує приказку « Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани».  Але все ж говорить про те, що уже давно заплановано – це і вокальна студія, і відновлення комунального підприємства «Надія», яке буде обслуговувати населення у питанні водовідведення,  централізований вивіз сміття та інші послуги.
Наймолодший голова села наголошує, що процвітання села – це спільна заслуга великої кількості людей, які об’єднуються, аби створювати комфорт. це заслуга тих, хто робив вибір і делегував Артема виконувати ці повноваження. Це заслуга кожного, хто переймається долею села. На прикладі с. Подільське можна прослідкувати, що тільки спільними зусиллями можна навести лад у суспільстві  та жити краще.

Школяра  Назарчика батьки з Тального привезли погостювати до родичів у село Піщане Золотоніського району.Того ранку подалися кудись в своїх справах, а хлопчика, який ще спав, залишили на 80-річну бабусю.
Бабуся займалась якимись своїми домашніми справами, а почувши якесь дивне потріскування, вийшла в коридор, який вже разом з ванною був затягнутий димом. Вона босоніж вискочила надвір й стояла з піднятими руками, від переляку не могла ні говорити, ні звати на допомогу. Дорогою йшли двоє хлопців—односельчан Владислав Палій і Олександр Ісаєнко (1982 і 1984 років народження), й побачивши в дивному стані літню жінку, стали допитуватись, що сталося. Не довідавшись нічого зрозумілого, допитувались, чи є ще хтось в хаті. Бабуся ніби прокинулась: там у найдальшій кімнаті залишився сонний хлопчик, внук. Вони кинулися до вікна, розбивши його полінякою. Але шибка була занадто вузькою, щоб їм залізти до середини. Спершу з кімнати не було чути ніяких звуків, а потім озвався дитячий голос: він не бачить куди йти! Йди на наш голос»--звали вони малого й він приповз до вікна, звідки вони його й витягли. Тут же передали в руки батькам, які підоспіли  та посадили його в машину для надання допомоги. А обидва хлопці разом з іншими односельцями збили вогонь на будинку, поки пожежу гасити прибув спец автомобіль із агрофірми «Маяк». Цим самим запобігли завданню великої шкоди будинку , пожежа в якому почалася через коротке замикання електропроводки.
Владислав Палій та Олександр Ісаєнко—молоді сильні чоловіки, одружені, мають вже свої сім’ї та дітей, не задумуючись прийшли на допомогу в потрібний момент і врятували хлопця Назара, котрий вдячний своїм рятувальникам.
На фото: Владислав Палій та Олександр Ісаєнко, врятований ними Назар.