Цей спогад з раннього дитинства, з тих глибин, до яких сягає пам’ять за частоколом більш як п’яти десятків літ.Тато з мамою обіцяли на Різдво мене повести та понести вечерю до хрещеного батька, якщо буду слухняною й старанною. Чи й справді умов було дотримано, чи влаштували це авансом, але на Свят-вечір проти Різдва в середині 60-х років минулого століття ми несемо вечерю з Мошурова до Гордашівки на Тальнівщині до хрещеного батька Олексія Біленка.Йдемо пішки навпростець від села до села через ліс Перерванець. Так швидше, бо надвечір на автобус нічого надіятися, а на випадкову попутку марно сподіватися. Тим більше, що наші родичі-куми живуть на Одірванці—так по-народному називають цю окраїну їхнього села, розташовану на березі Гірського Тікичу поблизу ГЕС, за якийсь десяток кілометрів навпрошки від нашого села.Засніжений ліс як казка. Тут ростуть ялинки і живуть зайчики й лисички—он стільки стежок-стібків ними вимережано, і я пильно придивляюсь, може якогось звіра й на свої очі уздрію. Щоб на всі боки не роззиралась та не барилась, батько бере мене й несе на руках, а мама йде слідом, підстраховуючи, щоб якоюсь гілкою не цьвохнуло. Річка вже замерзла, тому і її переходимо навпрошки по кризі, а не нарізаючи круг через міст.З-під криги стирчать обмерзлі камені, ніби гноми, що присіли перепочити. Річка утихомирена взимку, а влітку на цьому місці водопад жебонить і сюди на місце з прекрасним краєвидом приходять чи на випускний, чи на весілля.
Приходимо, коли вже сутеніє й на небі з’являється перша вечірня зірка. Дядько Олекса і тітка Настя в своїй хаті у світлиці розсаджують за столом гостей. На покуті садовлять найстарших—діда Радіона й бабу Югину (у діда біла борода кучерявиться аж до грудей і він схожий на Діда Мороза, тільки з вигляду надто строгий, а бабця навпаки, лагідна та привітна, хоч до рани прикладай). У діда з бабою дев’ятеро дітей: Олексій, Петро, Настя, Катерина, Марійка,Василь, Іван, Аркадій, Галя.Всі подружені, зі своїми сім’ями. То котрі найближче, ті й сходяться вечеряти на Свят-Вечір за спільним столом переважно в дядька Олекси і його дружини Насті. Він її так лагідно кличе: «Настуню…».А вона йому згідливо: «Так-так, Альошо», в неї сміються ямочки на щоках, і говорять вони більше очима, котрі в них обох чорнявих такі сині як проліски напровесні.
На покуті—кутя, узвар і чимала гірка смаглявих калачів. З нашого вузлика беруть горнятко куті й наш калач і обмінюють на свій та ще кладуть різних солодких гостинців, що ледве й кінці хустини сходяться. А на додачу в подарунок вручають биті валяночки з червоними калошиками. Вже приходжені, але ще добротні. З радості від такого подарунка в мене мало серце не вискакує з грудей. То видно дядькова сестра тітка Марійка прислала посилку з Америки. Мешкає вона в Балтіморі під Вашингтоном, туди після війни закинула її доля після неволі в Німеччині, де батрачила остарбайтером і в пошуках кращого життя подалася в парі з таким же земляком-українцем. На столі—12 страв, а здається—незліченно й неміряно. Є солоненького й солоденького. Пироги з капустою, горохом і кропом, з маком, з печеним солодким дрібно січеним буряком і гіркуватою калиною.А на солодке—молочний кисіль туго застиглий,хоч ножем ріж з викладеними зверху колами з ягідок вишень і суничок. Вечеряють гречно й поважно, дякують за те, що Бог послав і просять Бога нарік в достатку діждати, щоб усім гуртом разом вечеряти. Стиха співають «Застеляйте столи» й такі колядки, де «звізда ясна на весь світ засіяла». Як тільки серед шуму й гамору западає мовчанка, з-під столу лунає дуплетом апетитне «апчхи, апчхи!»--то дядькові діти Ванько та Ніна непомітно туди забрались і під час вечері мимовільно чхнули—за звичаєм таким належить дохід дати, хлопчику—бичка,а дівчинці—хоча б гуску.Дядько Олексій ще сумнівається, чи то так ненавмисне в них це вийшло, чи може взяли пакетик перцю понюхати, але запевняє, що Ванько гарантовано пастиме влітку бичка, а Ніна—гуси в березі. І тільки дід не задумуючись стає на сторону внуків, виймає з кишені й дає обом по залізному карбованцю та запрошує до себе і колядувати, і щедрувати, і посівати—він вже гостинців приберіг. Отже, він зовсім не строгий, а добрий дідусь. В цей час гості, перевечерявши, поспішають до своїх домівок, бо ж прийдуть колядники. А в дядькове вікно колядники вже заглядають у шибку зі сміхом та веселощами запитують:
-Пане-господарю, дозвольте колядувати?!
-Колядуйте, колядуйте!
Найстарші нависають над вікном зверху шибки, середульші—по центру, аж приплюснувши носа до скла й зазираючи в хату, а найменші заглядають аж знизу, видно, що з призьби й ненароком зірвавшись, шугають донизу. Веселощі, жарти,сміх. Проколядувавши, обтрушують від снігу взуття й поспішають від вікна до порога за гостинцями, які в плетеному кошику виносить тітка Настя й роздає бублики й цукерки, горіхи та яблука.Гостинці ховають в торбинки й через тин ватага колядників перестрибує в сусідський двір й вже під тим вікном просить дозволу колядувати.
Я до всього прислухаюся й приглядаюся, боячись пропустити якийсь момент чи епізод. Ще стільки всього цікавого й захоплюючого обіцяє цей казковий вечір, але малій пора спати. Стелять мені в маленькій кімнаті, де стоїть ялинка. Накрохмалене простирадло аж рипить, як сніг на морозі.На стіні килимок з трьома богатирями -- при такій варті мені не страшно…
Будять вдосвіта, ще тільки сіріє за вікном.Батькам потрібно хоч на крилах летіти додому, бо треба порати худобу в сараї, так як свекруха взялася до ранку тільки приглянути за двома меншими хлопчиками. Як, казка закінчилася?—спросоння не йму віри, більше з досади,а не з раннього підйому хочеться розридатися.Заспокоюють обійми тьоті Насті й теплі запросини хрещеного ще приходити в гості, приносити вечерю.
Але досаду як рукою зняло, коли виходимо надвір.Там все навкруги—казка білого інею.Кришталевими узорами помережане все навкруги—дерева , кущі, паркан, колодязь із журавлем, верболіз у березі, все до найдрібнішої билинки. Додому ми вирушаємо вже не навпростець, а кругом, дорогою на трасу. Траса прогорнута, нас підбирає молоковоз, що їде від заводу на ферму. Сідаємо втрьох у кабіну, в якій хоч і тісно, зате тепло і затишно.Казка не зникає, коли й біля нашого повороту сходимо з машини і крокуємо додому.Все навкруг у незаймано білому інеї, під снігом, як під білим та чистим покривалом.Ця картина з тих пір ще довго в мені живе як мрія: знайти свою долю, як дядько Олексій з тіткою Настею, свого сина назвати Олексою.Тепер вже—як давній спомин, коли пішли у засвіти і мама з татом, і хрещений з дружиною. Гріє те, що до віконця тої хати Біленків на Одірванці в Гордашівці ще прилітає колядка.
Валентина Андрійченко (дівоче прізвище Безпала)
