Державне підприємство «Златодар», одне з найбільших, що входить до системи Державного комітету України з матеріального резерву, ще недавно переживало ситуацію, котру можна назвати крутим піке. Над ним як присуд висіло зловісне - банкрут. Як сніговий ком намотувало борги по сплаті податків, зарплати й розрахунки за енергоносії, а призначеним на посаду директора чужим представникам з далекої сторони (було кілька - з донецької) не вдавалось вивести підприємство з крутого піке. Рік тому вдалося своєму, Валерію Васильовичу Буркацькому - тоді призначеному на посаду спершу виконуючого обов’язки директора, а в грудні 2015-го затвердженого на ній після проведеного конкурсу, коли на посаду було вісім претендентів. Від цієї ситуації в колективу, як кажуть, ще зашпари не відійшли. За минулий рік «Златодар» заготовив 85 тисяч тонн зерна, це при тому, що його виробнича потужність становить 133 тисячі тонн. Наростивши виробництво, вдалося поступово й послідовно позбутися боргів по зарплаті, за використання електроенергії та спожитий газ, перед пенсійним фондом. Тепер на ДП працює понад 220 працівників, середня заробітна плата склала за минулий рік 2800 гривень. Златодарівці дуже цінують повернення стабільності на підприємство і самовіддано докладають для цього всіх сил. Підприємство живе, працює й міцніє завдяки їхній згуртованості, наполегливості й витримці.
- Дисципліна, порядок та професіоналізм - запорука злагодженої роботи колективу, - вважає Валерій Васильович й ставить безумовне завдання працювати чесно й дорожити репутацією надійного партнера. - Задоволений, що зі спеціалістами й рядовими працівниками хлібокомбінату ми в цьому питанні є однодумцями.
Директор Валерій Буркацький має досвід господарської й керівної роботи. Чого тільки варті 4 роки на посаді голови Золотоніської райдержадміністрації в буремні роки помаранчевої революції - згадує. А перед тим очолював на цій же посаді Драбівський район. Працював головою сільгосппідприємств у Деньгах і Дмитрівці, генеральним директором СТОВ «Пальміра»,заступником керівника агропромислового департаменту облдержадміністрації.
- Схоже, життя вас кидало як військового по різних місцях?
- Справді, свого часу доля давала мені вибір: залишитися після армії в Москві і робити військову кар’єру чи повернутися до своїх витоків - до села і землі, до чого лежала душа.
Сам він родом з села Байбузи, що за Черкасами, з селянської родини, там закінчив школу. Із правого берега доля закинула на лівий - навчався в Золотоніському ветеринарному технікумі, по закінченні якого отримав диплом з відзнакою і за направленням поїхав працювати ветлікарем у Лукашівку Чорнобаївського району. Без відриву від виробництва здобув вищу освіту у Білоцерківському сільгоспінституті, та доленосними були життєві університети у Олексія Андрійовича Мироненка, голови Лукашівського колгоспу із 5 сіл, дай Боже йому здоров’я. Людина й керівник з великої літери вчив його та інших власним прикладом. Як добирати кадри, як вирішувати питання, беручи відповідальність на себе. Валерій відчував, що до нього Мироненко ставиться як до сина. В той час Олексій Андрійович втратив свого рідного сина й мабуть мимоволі передавав чужому свої нерозтрачені почуття, тому Валерій не мав морального права його підвести. Працюючи колгоспним ветлікарем, згодом 5 років сільським головою (чи не наймолодшим в районі), заступником голови колгоспу. Лукашівка стала школою життя,його долею. Бо тут перетнулися стежини його і вчительки Людмили під дівочим прізвищем Бугаєнко з села Богодухівки. (Тепер вона –директор школи у Деньгах, котру закінчили двоє їхніх синів). Було у них незабутнє «солодке» весілля - тоді влаштовували такі в рамках антиалкогольної кампанії. Молодятам тоді подарували ключі від будинку. В той час в селі споруджувалось багато житла для спеціалістів і працівників, тоді їхнє господарство за соціально-культурне будівництво було навіть нагороджено Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР, в чому була дещиця заслуги й молодого голови сільради. Взагалі діяла програма турботи про молодих спеціалістів, котрим гарантувалось перше робоче місце, підйомні, надавалось житло. На думку Валерія Васильовича, така політика сприяння й тепер дуже знадобилася б молодим і розв’язала б багато кадрових і демографічних питань державного значення.
Про свою школу в Мироненка Валерій Васильович згадує з особливою теплотою й любов’ю, окремі епізоди й моменти. Називає конкретні імена: Валентин Якович Бреус - бригадир тракторної бригади, Павло Пилипович Авраменко і Борис Дмитрович Чорнокінь - головний і зоотехнік по племсправі, Василь Павлович Гонтар-агроном, Любов Семенівна Герасименко - завфермою, Василь Іванович Вертипорох-бригадир рільничої - перараховує, наче боїться когось пропустити з тих лукашівських трударів, у кого черпав професійну й життєву науку. А потім й інших, з ким зводили життєві дороги - Івана Давидовича Пасічника, Івана Васильовича Сподаренка, Петра Васильовича Зубка, Дмитра Лисуна, Олександра Ружицького й Василя Цибенка, Віктора Павліченка, Григорія Зінченка, Сергія Кир’яченка й Миколу Васильченка, а також керівників вже молодшої генерації - Владислава Шестопала, Сергія Кикотя. Як свідчення того, що праця й спілкування з цими людьми, тобто спадщина не пропали марно, а втілені ним в життя, зараз втілюються. У Буркацького є якийсь особливий дар це регенерувати. Може, тому так багато в нього друзів.
А час переджнив’я, коли дозрівають у полі хліба й розливаються навколо золотим морем - то для нього найулюбленіша пора ( в таку й сам народився - 11 липня йому сповниться 55, момент, коли життя виставило дві п’ятірки). Цей час на «Златодарі» особливо напружений і врочистий: вже все підготовлено до сезону приймання зерна - вагове господарство, лабораторію, елеватор, склади. Навіть вже прийнято перші зразки зерна нового врожаю - озимий ячмінь із СТОВ «Чапаєвське» Золотоніського району і ріпак із СТОВ «Агроко» Чорнобаївського, ось-ось з дня на день на прохідну прибудуть й навантажені зерном автомобілі й автопоїзди. Сюди везуть зерно із сільгосппідприємств, фермерських господарств і кооперативів, навіть від одноосібників не тільки з трьох районів лівобережжя, а й з правого берега - з Черкаського району, є також партнери з Київської і Полтавської області. «Златодар» вибирають тому, що він партнер надійний, дотримується слова й умов договору особливо тепер, в часи значної конкуренції.Статус державного підприємства зобов’язує. А ще заведені новітні порядки. Отже, перед початком сезону наводять останні штрихи, коли воно запрацює і в нічну зміну. А поки–що вночі працює лише комбінатівська пекарня, використовуючи зручний нічний тариф на електроенергію. Її роботу відновили й тепер смачним і найдешевшим в окрузі хлібом, плетінками, рогаликами й булками забезпечують покупців Золотоноші та сіл Золотоніського і Чорнобаївського районів. Останні штрихи на території з косами в руках наводять робітники потокової лінії. До речі, в середині травня на «Златодар» разом з «гідом»--головою Державного резерву України Вадимом Мосійчуком приїздили французи - п’ятеро бізнесменів, котрі мають свій елеваторний бізнес. То оглядаючи із найвищої точки - із золотоніського елеватора велику, в 27 гектарів територію, вони дивувалися її доглянутості, а також тому, що обладнання хоч і не нове, зате справне й працює. Уклали договір співпраці (деталі - то вже комерційна таємниця), сподіваються на інвестиції, оновлення виробництва.
Наприкінці розмови - троє запитань імениннику експромтом.
- Що вважаєте найціннішим в житті?
- Сім’ю, родину, що від батька до сина. Своїх двох синів ми ростили самі і я дуже вдячний дружині Людмилі Григорівні, котра велику частку сімейної ноші брала на себе, коли я затримувався на роботі. Вже дорослі сини. Старший Юрій служить в органах безпеки України, з невісткою Інною, диктором телебачення на каналі СТБ ростять вже двох своїх діток Ярослава 4-х років і 2-річну Мар’янку. Молодший Олег закінчує магістратуру в юридичній академії.
- Чим захоплюєтесь? Чи слідкували за чемпіонатом Європи з футболу?
- Люблю слухати й співати українські пісні. Люблю рибалити, коли є час, якого ніколи не вистачає. Люблю милуватися, як колоситься поле золоте.
А з чемпіонату не пропустив жодного матчу. Прикро і соромно, що Україна програла. Після поразки нам треба стрепенутись і підводитись. Своїх професіоналів, майстрів, спортсменів ростити.
- Яку маєте заповітну мрію?
- Щоб в Україні настав мир, щоб був мир. Щоб ми вміли будувати й ніколи не руйнували збудованого.
Валентина Андрійченко. На фото: директор Валерій Буркацький; колектив потокової лінії елеватора, працівниці лабораторії.
