Я здійснювала дослідження, в якому зокрема розглядала брехню та секрети, які люди втаємничують від своїх партнерів. Ну, ви зрозуміли, від людей, яким ми складаємо клятви вірності, яким ми говоримо «я кохаю тебе», з якими ділимо постіль і життя. Дослідження з вибіркою 80 000 осіб показує, що секрети і брехня у стосунках є нормальною практикою в усьому світі.

43% чоловіків і 33% жінок кажуть, що у них є серйозний секрет від партнера. Власне, 27% людей, які сказали, що вони «неймовірно щасливі у шлюбі», визнали, що у них є таємниці (у Франції та Італії секрети вважаються чимось зрозумілим: у цих країнах 75% опитаних чоловіків і жінок зізналися, що приховують від партнера щось серйозне).

Щодо брехні, то 75% чоловіків і 71% жінок сказали, що час від часу брешуть своєму партнерові (69% серед найщасливіших пар).

Що ж відбувається? Де ж таке вихвалюване нами щире спілкування та довіра, які терапевти і книги зі здобуття щастя називають необхідною деталлю успішного шлюбу або стосунків?

Правда в тому, що всі ми розуміємо: справжні стосунки не такі плоскі та картонні, як святкові листівки. Ми знаємо, що фасад, який ми демонструємо не тільки світу, але і своєму партнеру, – це не вся правда про те, ким ми є. Ми брешемо не тільки в дрібницях – ми приховуємо і серйозні речі. У деяких парах люди не знають, що їхній партнер не довчився у коледжі, жодного разу не відчував оргазму, як і раніше, бачиться зі своїм шкільним коханням. Вони не знають, що їхній партнер не був у армії або що він двадцять років був закоханий у кращу подругу або друга. Кожне життя є сумішшю реальності та вигадок.

Люди не можуть змиритися з тим, яким, згідно з очікуваннями, буде реакція на всю правду, навіть від людини, яка освідчилася їм у коханні.

Оскільки ми знаємо, що зберігаємо чимало секретів, нам завжди цікаво, які секрети є в інших. Якщо це секрет, розкритий у новинах, він може навіть поліпшити нам настрій, адже порівняно з ним наш секрет здається не таким вже страшним.

Але що мені здається неймовірно цікавим, так це наше прагнення поділитися з кимось своїм секретом. Католицька церква, до речі, вже давно вловила цю фішку. Організувавши кімнатки, в яких можна розповісти великий або маленький секрет без наслідків, церква дала своїм парафіянам можливість позбутися тягаря їхніх таємниць.

Зберігання секретів мучить більшість людей, хоч і не всіх. Іноді невірний партнер просто вмирає від бажання похвалитися про успішне завоювання – і йому потрібен хтось «надійний», щоб виговоритися. В інших випадках секрет стає причиною справжніх переживань; або через те, що винна сторона зрадила своїм власним цінностям, або ж з часом їх все більше турбує можливість викриття. Як гадаєте, чому співкамерники розповідають один одному про те, що насправді винні, навіть якщо це матиме для них юридичні наслідки – аж до смертного вироку?

Люди відчувають як потребу зберігати секрети, так і потребу ділитися ними. Ми можемо потрапляти до обох категорій. Ми можемо прагнути знати чужі секрети, але при цьому берегти свої. І недарма. Секрети недаремно називаються секретами. Ми можемо втратити повагу, любов, навіть волю, якщо вони стануть відомі іншим. Проте дослідження показує, що найчастіше секрети так і залишаються секретами – як у політиці та на роботі, так і в коханні.

http://nv.ua/ukr/opinion/schwartz/chomu-mi-breshemo-tim-kogo-ljubimo-95701.html

Відео і сам трек "Knock Knock" стали підтвердженням теорії, що зараз українська музична індустрія переживає свій чи не найкращий період з часів незалежності.

Протягом останнього року на фоні трагічних подій, українська сцена, пройшовши період перезавантаження, наситилася великою кількістю нових імен. Так, вони поки не збирають стадіони, але, із появою якісної і нерідко експериментальної музики з'явився і попит на окрему категорію - слухачів розумних.

Такими собі першопрохідцями, які вистрілили раніше за інших, і змогли достукатися до української аудиторії, стали учасники гурту Hardkiss. Вони уже встигли попрацювати на одній сцені із такими монстрами як Prodigy та Deftones.

Співпраця колишньої журналістки Юлії Саніної та екс-продюсера каналу МТV Валерія Бебко шокувала українську сцену ще у 2011, коли з'явилося перше відео. Вже у жовтні, святкуючи третій рік життя гурту, дівчина із яскравою перукою на голові, не побоїмося сказати цього словосполучення в ефірі, просто "зірвала дах" усім, хто відкрив двері "Стереоплази".

А тепер трохи міської меланхолії - сопілка, трембіта, бандура і електроні семпли - такий симбіоз здатен видати лише один гурт - "Онука". Україно-англомовний проект тендітної Наталії Жижченко здивував не лише рідну публіку. Мелодійне плавання голосом по нотах стало хітом у Японії.

Якщо ж вам захочеться справжнього театрального дійства - тоді вам на концерт "Дах Дотерс" - фрік-кабаре сімох українських дівчат. Своїми запудреними обличчями вони вже встигли підкорити не лише українську, але й європейську сцену, збираючи аншлаги у Парижі та інших столицях старого континенту.

Серед виключно англомовних проектів, через ніжності голосу якого чоловікам з'являтися у залі просто протипоказано - Софі Віллі. Київська грузинка, яка встигла попрацювати із самим Томом Вейтсом. А на початку 2014 відоме британське видання "Гардіан" одну із її пісень внесли до десятки треків року, на яких потрібно звернути увагу.

Монотонний речитатив "Вагоноважатиє" з легкістю заколисує публіку, а потім раптово підривають її до небес. Явище нове, але от обличчя для української сцени дуже знайомі. Спочатку це був дует гітариста Валентина Панюти із Lюк і вокаліста Антона Слєпакова, який був фронтменом Дніпропетровської команди "... И Друг Мой Грузовик". Згодом до них приєднався донецький барабанщик Стас Іващенко.

Ну якщо ви прихильники експериментального інді-попу - для цього і з'явилось таке явище як Zapaska - дует, який уже охрестили "чародіями" музики, а в своїх інтерв'ю вони цитують самого Іво Бобула. Описати словами їхню творчість практично нереально. Краще раз спробувати.

У темношкірого ж населення були свої душевні бари – "джук-джойнти", де окрім прослуховування музики з ігрових автоматів, відвідувачі легко поринали в атмосферу живого джазу.

Перший ж аналог сучасного нічного клубу народився у Нью-Йорку в 1888 році, коли звели Webster Hall. Згодом, у ньому перед представниками бомонду, серед яких можна було помітити і Аль-Капоне, виступатимуть ледь не цілі оркестри. А глядачі, чуючи знайому мелодію, відривались від своїх столів заради танцю.

З того часу загальні принципи поведінки у клубах мало чим змінилися. Щоправда, тепер компенсувати цілий оркестр може один ді-джей. Зараз умовно нічні клуби поділяють за стилем музики: ретро, поп, техно, рок або ж латино. Вибір безмежний. І кожен має свою родзинку.

Це Fabric – один х кращих кращий нічних клубів Лондона, який колись був місцем зібрання нижчих верств суспільства. Тепер у старовинному кварталі збираються кращі з кращих – лондонських бомонд. Вони готові до ранку танцювати на вібруючому танцполі, що не має аналогів у світі. 

А це Buddha Bar – здавалось дещо дивна назва та антураж, як для Парижу. Але це один з найпопулярніших нічних закладів французької столиці. Під звуки етно-музики можна розслабитися у м'яких кріслах. А усіх відвідувачів  захищає величезна статуя Будди. Можливо, саме завдяки його заступництву цей нічний клуб популярний серед знаменитостей, де за сусіднім столиком можна зустріти Дженніфер Лопес чи Джорджа Лукаса. 

Не вийшли із моди і невеличкі атмосферні заклади. Основний елемент інтер'єру – довжелезна барна стійка, відійшовши від якої на півметра можна мимоволі потрапити у танцювальний вир. Такі існують і в Києві. 

Одним з найцікавіших і водночас найпростіших проектів є Closer, який відкриває свої двері взимку. В теплу ж пору року він перетворюється в арт-простір "Лісовий причал".