- Чи правда, що із 20 травня закриють міст через Дніпро на ремонт? - при підготовці цього номера газети в редакції не змовкав телефон від дзвінків такого змісту. Видно, такі чутки звідкись встигли поширитися. Це запитання ми переадресували голові Золотоніської районної ради Валерію Петровичу Саранчі, поцікавившись, чи це правда.
 - Ні, це не так. Хоч міст і справді потребує ремонту, ось так прямо відразу його не ремонтуватимуть з тієї причини, що на це потрібні великі кошти. Ось нещодавно в нас побував керівник служби автомобільних доріг і про це велася розмова. Про експертну оцінку стану мосту та вартості робіт з капітального ремонту. Після цього керівництво області подаватиме прохання про виділення з державного бюджету потрібних для ремонту цього важливого державного об’єкта коштів. Це займе якийсь час. А перед проведенням ремонту заздалегідь буде повідомлено людей через засоби масової інформації про його закриття.
 Зараз триває ямковий ремонт доріг. Останнім часом всі сили кинуто на ремонт дороги до Канева - 22 травня відзначатиметься 155-а річниця перепоховання Тараса Шевченка і на Чернечу гору вестимуть дороги з усіх куточків України.

Минулого четверга, 12 травня було багатолюдно в Золотоноші біля приміщення податкової інспекції – черговий поліцейський караул, швидка допомога. Схоже, що відбувалася надзвичайна подія. До того ж приємна: у підвалі адміністративної п’ятиповерхівки, де раніше розміщувався пристосований спортзал для борців, в урочистій обстановці було відкрито сучасний спортивний зал східних єдиноборств, кращий на Україні. Добре обладнаний з великою залою для тренувань, з душовими кабінками , задрапованими стінами, з матами-пазлами і дзеркалами. При відкритті й перерізанні символічної стрічки були присутні перші особи області - голова облдержадміністрації Юрій Ткаченко та голова обласної ради Олександр Вельбівець, міський голова Золотоноші Віталій Войцехівський й керівництво району - Олександр Лісовий і Валерій Саранча, а також головний каратист України Сергій Всеволодов, гості-спортсмени з Херсона й Полтави та юні золотоніські каратисти. Ініціатором створення такого сучасного спортзалу східних єдиноборств став Олексій Дроб’язко, тренер-переселенець з Донбасу, з міста Авдіївки, який входив до збірної України з кіо-кушин—карате. Він позаторік приїхав у Золотоношу й тут продовжував займатися спортом та громадською роботою. Серед хлопчаків міста стала популярною боротьба кіо-кушин, секція каратистів швидко заявила про себе на змаганнях. Якось тренер Олексій Дроб’язко під час змагань зустрівся в Золотоніській гімназії з губернатором Юрієм Ткаченком і повідав про свою мрію мати сучасний спортзал єдиноборств. Тепер його мрія та багатьох хлопців, закоханих в цей вид спорту, збулася - тепер тут можуть займатися юні борці від 6-річного віку й до 42-х років. З обласного бюджету для облаштування спортзалу було виділено 350 тисяч гривень, велику допомогу надали й спонсори Микола Бас із Золотоніського лісового господарства, Галина Дубовик із ТОВ «Золото-ніський бекон», Олена Ястребова з ТОВ «Сфера-Пласт», яким дякували за сприяння. Тут же відбулося й перше відкрите тренування, за яким присутні спостерігали, затамувавши подих. Бо каратисти виконували вправи на розбитому склі. Не тільки підлітки, а й зовсім юні, дев’ятирічні. Гартували не тільки тіло, а й дух, силу волі.
В.Андрійченко

В Золотоніській районній лікарні 6 травня зібрався на засідання профком. Питання було болюче - про скорочення штатів у зв’язку з реформуванням у медицині. Цього разу розглядали питання туберкульозного диспансеру. Його самого по суті уже немає. Розформували ще раніше, а у відділенні по вулиці Січовій за місяць перед цим сталася спершу одна крадіжка, а за якийсь тиждень - друга, ще більш зухвала з пошкодженням медичної техніки. До того ж, якогось резонансу це не викликало, не чути було, щоб зловмисників і шукали. Ті з колективу , хто потрапляв під скорочення і звільнення, як і годиться по закону, за два місяці завчасно були попереджені. Голові профкому Наталії Сердюк із відділу кадрів документи передали буквально напередодні. Тобто залишаючи за профкомом одну формальність - дати згоду. Прийшли це почути економіст та начальник відділу кадрів, а від керівництва - начмед Сергій Козлов. Головного лікаря Сергія Примака не було. Начмед Сергій Михайлович справився зі своєю роллю: з одного боку, пояснив, що реформа неминуча і треба її сприймати, з другого - поспівчував тим, хто потрапляє під її колеса.
- Але ж нам обіцяли, що без роботи ніхто не залишиться, хоч півставки чи навіть 0,25 дадуть…- ще теплилась серед людей надія. Хоч у залі тих не було, хто це раніше обіцяв, а потім перестав.
 До честі голови профкому Наталії Юр’ївни Сердюк, питання не порахували формальним, а таки стали його розглядати. Зауваживши керівнику відділення Володимиру Антоновичу , що в нього було досить часу обговорити це в колективі. В когось стояли в очах сльози і заважали сказати щось у свій захист. Хіба по-бойовому почувалася рентгенолог Тетяна Бернадська. А лікарю-фтизіатру Марії Бальченко було невтямки і вона допитувалась, на кого ж залишить дітей. Всяк говорив сам за себе, за свій порятунок. Такі поняття, як співчутливість, взаємопідтримка, милосердя ніби не існували, від чого складалось враження, що у залі не вистачає повітря. Тому засідання профкому перенесли на п’ятницю, 13-е травня, сподіваючись, що тоді прийде головний лікар і розсудить.
13 травня Сергій Васильович і справді прийшов, але на засіданні профкому був недовго, свого заключного слова так і не сказав, бо поспішав на зустріч в райадміністрацію з приводу наступних скорочень. Тому колективу на профкомі знову довелось варитись в своєму соку. Зійшлися на тому, кого з санітарок і медсестер звільнити, а кого залишити. А от щодо лікаря Марії Миколаївни Бальченко – тут справа загальмувала. Вона лікар із 40-річним стажем і 25 останніх років заміняла завідуючого відділенням, працюючи його заступником; як педіатр працювала ще й дитячим фтизіатром. І це вона підняла шум навколо того, що два кабінети для фтизіатрів виділяють у інфекційному відділенні - це неподалік від пологового відділення й харчоблоку й дуже небезпечно. Застерігала, що туберкульоз - дуже серйозна хвороба і з нею не можна легковажити. Знову й знову не переставала добиватися, як бути з дітьми, в яких позитивна проба, куди їм ходити і взагалі де виконуватимуть такі прививки? Запитання залишились без відповіді. Якщо не вважати такою думку завідуючого Володимира Ілліча Антоновича: він сказав, що крім Черкас, Умані й Золотоноші, більш ніде в інших райлікарнях дитячих фтизіатрів немає і якось без них обходяться. Мовляв - надалі дітьми займатимуться сімейні лікарі, а в разі потреби - посилатимуть на консультацію до обласного фтизіатра. Ніяка це не позиція, а бонус Володимира Ілліча самому собі, на свою користь. Адже вибір випав між ними двома - кому залишатися. У них обох 40-річний стаж роботи, обоє-пенсіонери, Володимир Ілліч 1955-го, Марія Миколаївна - 1956-го року народження. У нього – вища категорія, у неї - перша, але ж це її завідуючий не пустив на курси цю категорію отримати, коли вона заміняла й роботу тягнула. І в суботу в неї робочий день, а в нього субота й неділя – вихідні. А в четвер - ще й «вікно», додатковий вихідний, у який він працює в Чорнобаївській райлікарні. Виходить, там без фтизіатра не можна…
 На якусь мить в тій гнітючій атмосфері профспілкового засідання я дозволила собі помріяти - уявила жест джентльмена, який поступається своїй колезі. Але дива не сталося.
Заспокоєнь на кшталт, що звільнення з роботи - це не кінець світу, бо життя триває і в ньому можна використати її багатий медичний досвід, Марія Миколаївна не сприймає. Бідкається: в третю неділю червня, 19-го день медика і її день народження, на цей раз ювілейний, з яким співпадає 40-річний трудовий стаж, так би мовити - три празники в гості, а її отак в спину витурюють з роботи. І знову заводить мову про дітей: Бог милував (та й праця дала свої результати), що в районі немає спалахів. Але через брак вакцини допускаються пропуски у вакцинуванні дітей, тому треба бути особливо пильними…
  Ця пильність та чутливість вкрай потрібна й керівництву лікарні. Адже скорочення ще тривають, то може не варто суто хірургічним способом, по живому?. Бо ж лікарі –теж люди.
В.Андрійченко

Через сімейну сварку 65-річний житель Золотоноші (1949 року народження) мало не вкоротив собі віку. Взяв власну зареєстровану рушницю й хотів з неї застрелитися, але тільки поранив себе. Його швидкою допомогою доставили до лікарні, де лікарі врятували «стрільцеві» життя.
Два інші випадки самогубства закінчилися трагічно. У селі Гельмязів наклала на себе руки 15-річна дівчина - дев’ятикласниця. А в Малих Канівцях Чорнобаївського району поліз у зашморг 34-річний хлопець.