Оновлений 08:10:19 19.07.2018

Рекламне оголошення

Ви можете розмістити оголошення в цьому місці за 25 грн.

Головний редактор

Головний редактор

Створили Плешканівську об'єднану територіальну громаду

У вівторок 17 липня 2018 р. створили Плешканівську  об'єднану територіальну громаду, другу в Золотоніському районі.
Ця дата являється її офіційним днем народження. Народжувалось дитя цілий рік і, як висловилась голова села Плешкані Галина Іванівна Міхова,
є дитям омріяним і вистражданим, бо народжувалось у великих муках і спротиву.
Останню, остаточну крапку в створенні громади відіграли  збори в селі Коврай 17.07, на які масово зійшлися місцеві жителі і в присутності
представників сусідів одностайно висловились за входження до Плешканівської громади. Отже, тепер до неї ввійшло четверо сіл, приблизно
однакових за розміром і кількістю населення: Плешкані, Підставки, Коврай і Безпальче Драбівського району.
- Ініціатором створення виступили прості рядові селяни з Безпальчого, котрі й запропонували об'єднатися навколо міцного господарства. Цю ідею відразу ж підтримали в Підставках. Відпали села Жорнокльови й Левченки Драбівського району, а також відмовилися сусідні Каленики. А ми
відмовилися від пропозиції Гельмязова, котрий хоч раніше і був райцентром, без підтримки тепер занепав з соціальними питаннями. У нас же в  
усіх селах, де господарюють "Плешкані", всі вулиці освітлено, дороги прогортаються і ремонтуються, зроблено ремонти в клубах. Опорною буде 
школа в Ковраї імені Сковороди, щоб зберегти самобутній дух наших сіл. Ми всі згуртувалися навколо господарства - це з однієї сторони, а з другої -товаровиробник має бути захищений тією ж громадою, за цей рік колотнечі з створенням громади я дістала такий  неоціненний досвід, - розповіла Галина Міхова. (Головою села вона була обрана на останніх виборах, а до того багато років працювала секретарем сільради).
Валентина Андрійченко.

Свого щастя треба дочекатись

Іринка-іскринка - так її називали за погляд небесно-волошкових очей. Це ім’я їй придумав Іван, з яким вона ще з молодших класів сиділа за однією партою. Потім так звикли її кликати  й усі однокласники. Як звикли до того, що Іванко був її ординарцем, носив портфель і був готовим в будь-яку хвилину захистити. В старших класах дружба переросла в сильніше почуття, коли щоденні зустрічі переросли в незабутні побачення, й стало очевидним, що їм на роду написано бути разом. Але в житті прямих доріг не буває, особливо за наперед розписаним сценарієм. В юності картковий будиночок їхніх планів став розсипатися ще при вступі до інституту. Він не добрав двох балів та не пройшов за конкурсом, тому залишалося йти на службу в армію. Вона засипалася на екзаменах  і замість вузу пішла на курси продавців, після яких—на дорослу роботу за прилавком. Проводжаючи його в армію, обіцяла чекати. Але закрутило доросле життя, в якому їхні обіцянки здавалися дитячими. Коли він повернувся з армії, вона вже була заміжньою за іншим і мала свою сім’ю в іншому місті. Їхні дороги розійшлися.
   Зійшлися зовсім несподівано, коли їхній  клас зібрався на зустріч з нагоди 20-річчя після закінчення школи. Зустрілися вже дорослі  люди, 37-річні, з багажем здобутків і втрат. Він - розлучений і вільний, як і вона, що встигла виростити сина. Зустрілися ніби заново й вперше  на нього глянули волошкові очі Іринки-іскринки  й розтопили лід образи й гніву. В них все почалося спочатку. Його Іринка-іскринка вийшла за нього заміж і він привів її за дружину в хату своєї матері, де поселилося їхнє щастя , якому, як здавалося, не буде кінця-краю і ніяких перепон. Якраз під 40 в неї народилася дівчинка - донька , така ж як і мама блакитноока, котру назвали Вікторією. Хоч щастя довгим і тривалим не буває, воно як квітка папороті, яку треба пильно охороняти від холодних вітрів, злих людей і заздрісних очей і прозаїчних буднів. Їхнє напрочуд затрималося, ніби з попутним вітром. Він працював далекобійником, непогано заробляв, так що зумів придбати ще й нову фуру в кредит, оформивши під заставу хату. Але, як кажуть, недовго музика грала. Попутний вітер обернувся колючим зустрічним, коли ще навіть кредиту не встигли виплатити. Багато маршрутів обрізалося, вирушаючи в поїздку по розбитих українських дорогах, дальнобійник-одинак мусив ще й кредитувати замовника перевезень, який розраховувався частинами та й то через 2-3 місяці. Перевізників-одинаків без «криші» такі умови винищили, як одиноких вовків. Один за одним вони банкрутували. Такий чорний день настиг й Івана. Доробився до того, що за безцінок змушений був продати свою машину, а нову фуру під кредитом забрав банк. Ще й накинув арешт на хату й зовсім готовий був їх залишити без даху над головою, та єдине стримувало, що старшокласниця—донька ще була неповнолітньою.
  Такий поворот зовсім обеззброїв і зламав Івана. Він ніби онімів: сидів дома безвилазно, втупившись мовчки у телевізор. Навряд чи щось в тому, що линуло з екрана, він чув чи розумів, до них з донькою не обзивався. Ще гірше стало, коли після цього заціпеніння став шукати розраду у чарці. З дому так само не виходив, але знаходилися доброзичливці, охочі пожаліти, так що коли Ірина поверталася після роботи додому, Іван вже був під градусом. А тут ще й в неї на роботі не заладилось. Обіцяну підняти до 3200 гривень мінімальну зарплату в їхньому торговому закладі умудрилися так скомбінувати, щоб вони чистими на руки отримували рівно 2 тисячі, нібито працюють не повний робочий день, хоч насправді доводилось працювати по півтори зміни.
Щоб відстояти хату, вони найняли адвокатів. Ті й викачали з них останні копійки.
- Якщо назбираєте тисяч 20, то будемо по-новому справу розкручувати й хату відстоювати, - повідомив їй адвокат про хід їхньої справи.
- Які 20 тисяч, коли я заробляю всього дві?! Та за цю хату ми вже виклали таку суму, що дві з газом і меблями можна купити!  Хай забирають і вдавляться цією хатою, я за неї більше не тримаюсь!—вона зайшлася в істериці й перед адвокатом, і вдома перед Іваном, переповідаючи, що вони залишаються без даху над головою. Із очей-іскринок градом котилися сльози. Де шукати вихід? Їм по 55, по дві п’ятірки, а відчуття таке, ніби обоє - двієчники.
  Кажуть, ранок вечора мудріший. Вранці  Ірина не піддалася відчаю й безнадії. Знайшла вихід: вони візьмуться доглядати добротний будинок своїх знайомих в сусідньому селі з подальшим викупом. Мимо щодня вранці і ввечері курсує автобус, вони зможуть добиратись на роботу у місто, а донька до школи. Такі варіанти непоодинокі, по селах тепер добротні будинки дуже впали в ціні.
Після її істерики ніби вийшов із заціпеніння й Іван. Він знайшов свій вихід: оформить контракт  і піде служити до війська. Не хотів слухати ніяких заперечень. Поки він служитиме, заморозять кредит і ніхто не відбере у них хати.
Але ж Іван йде не просто служити в армію, а по суті  на війну. Там подвійно небезпечно, там стріляють і убивають,  або де гарантія, що без її приглядки він і там не заглядатиме в чарку? Але він обіцявся і клявся їй. А вона клялася йому, що його діждеться з війська. Бо тепер вона не сама, а чекатимуть вони вдвох з Вікторією.
  Швидко казка кажеться, та не скоро справа робиться. Такими тривожно турботливими були для них ці півтора року. Вахта, розвод, відпочинок, замість якого може бути позапланове чергування як старослужачого, котрому довіряють навчати чи просто опікуватись молодими. Кожну  мить разом з Іваном поряд була Ірина , навіть тоді, коли довго не обзивався мобільник. Була присутня подумки, силою свого чекання. А коли Іван приїздив додому у тижневу відпустку, то подруги їй із подивом чи то із заздрістю говорили: «А ти наче помолодшала?»
Вона тільки усміхалася волошковими очима. Несказане лишилось несказанним про ті дні і ночі в тривозі і чеканні.
   Чи то так співпало, чи то й справді напередодні Вітиного випускного закінчився строк Іванової служби і він повернувся додому. Живий, здоровий і ніби заново народжений. Навіть не встиг переодягнутися у цивільне, так і прийшов у військовому одязі на випускний вечір дочки Вікторії. В оточенні дружини і доньки, як двох сестер з волошковими очима, виглядав щасливим чоловіком, якого дочекалися.

В аварії винувате не свято, а горілка

   6 липня на Івана Купала в селі Мала Бурімка Чорнобаївського району сталася дорожно-транспортна пригода зі смертельними наслідками—під колесами легкового автомобіля загинув 39-річний місцевий житель. Безробітний протягом тривалого часу, одружений, з дружиною виховували двох дітей, по селу постійно їздив на велосипеді і якось навіть спробував на велосипеді з’їздити і в Черкаси, та через міст не пропустили. Водився за ним такий гріх, що любив випити. Так було і того разу, коли в селі відзначали Івана Купала. Підзарядився спиртним так, що вже й велосипед не зміг вести і десь його залишив, після чого пішов пішки. На дорозі під горою його й наїхала машина й протягла, завдавши смертельних травм. Водій з місця пригоди зник, помив машину й замінив розбиту фару. Але водія автомобіля вирахували і знайшли по зображенню, яке зафіксувала камера. З’ясовують, був водій тверезий чи напідпитку, при яких обставинах здійснив наїзд. Тепер проводяться експертизи і триває розслідування цієї дорожно-транспортної аварії, слідство має з’ясувати, хто в ній винуватий.
- Не можна сказати, що винувате свято, воно тут ні до чого, - розмірковують жителі Малої Бурімки. - Була лотерея, дискотека, люди веселилися, розважалися - було весело й культурно. Прикро, що потім село хоронило ще досить молодого чоловіка, діти якого осиротіли. А причиною стала горілка, до якої прикладаються, не вибираючи чи це будень, чи свято.

Як шукали мандрівника Іллюшу

Сталося це в селі Нехайки Драбівського району в минулий вівторок, 10 липня. Там малого мандрівника Іллюшу впродовж кількох годин шукало  все село разом з піднятими на ноги поліцейськими і рятувальниками.
  Хлопчика віком 2 роки і 8 місяців залишили в хаті разом з дідом, бо молоді батьки були на роботі, а баба поралась по господарству. Дід забавляв онука: і мультика йому включив, і книжечку та іграшки запропонував, але не впильнував. Кудись відвернувся, після чого почув, як рипнули двері. Думав, внучок подався назустріч сусідці, котра мала принести молоко. Сусідка прийшла, але малюка з нею не було. Не видно його було ні в хаті, ні в дворі. Близько 1-ї години дня кинулися шукати малого поза двором. Повідомили про пропажу й сільського голову Сергія Васильовича Петренка, а той підняв на пошуки і односельців, і поліцейських та рятувальників з району.
- Коли підняті по тривозі ми під’їздили до села, то бачили, як на пошуки піднімалися люди. Хто йшов пішки чи їхав велосипедом, хто на конях,--розповідає начальник Драбівської пожежної частини Дмитро Вигуляр. - Знайшли  малого о 17.25, тобто пошуки тривали понад 4 години. Знайшли метрів за 600 від хати, сидів він під кущами й плакав. Злякався мабуть не через те, що загубився, а тому, що пустився дощ і його намочив, тому поскидав з себе одяг і загубив шльопанці. По маленьких слідочках на мокрій землі його і знайшли. Наш рятувальник Руслан Царенко закутав його в свій одяг, малий скоро зігрівся і вже коли підносили його до хати, то довірливо розмовляв з нами, навіть співав.
- Іллюша-відважний мандрівник, по його слідках ми підрахували, що він встиг намотати близько двох кілометрів, поки його шукали,--захоплюється малим Дмитро Григорович.
   Такий щасливий кінець у цієї пригоди, яка однак повчає не спускати очей з малих дітей. Це при тому, що теперішні діти особливо меткі та проворні.

Subscribe to this RSS feed

18°C

Золотоноша

Cloudy

Humidity: 92%

Wind: 22.53 km/h

  • 21 Jul 2018 25°C 17°C
  • 22 Jul 2018 24°C 16°C