Ганна вже пенсіонерка. Їй ледь за 60. Але навіть попри те, що кілька років добавили до пенсійного віку, їй не хочеться й самій собі признатися, що вже промайнув той полустанок, за яким пенсія. Ще планувалося попрацювати, мати якісь значимі досягнення в роботі. Тому вона продовжує ходити на роботу: два дні на тиждень, щоб не набриднути співробітникам і самій не втомитися. Два дні виділяє для дому й городу. А ще один, окрім вихідних суботи й неділі, заброньованих для внуків, то день для себе для виходу в люди. Бо десь прочитала, що чим більше залишатимешся вдома, тим більше ставатимеш схожим на бомжа. Похід в люди - це вірніше поїздка дизелем зі свого невеличкого містечка в місто обласне. Пенсіонерам проїзд безплатний. Ніяких перепон на дамбі, не доводиться як у маршрутці чекати, в яку сторону проїзд відкритий. При цьому обов’язково спохопишся, що міст вже ремонтують більше року, разів з десять оголошували про строки його відкриття, аж з тим стомилися. А дизель із вицвіло-блакитними вагонами чухкає строго за графіком. Його пасажири - переважно старші люди з кравчучками, торбинками, поклажками, букетами польових квітів і кропно-хрінними в’язанками для соління.
 Навіть попри легкий літній дощик на пероні багатолюдно, ніхто й не думає поїздку відкладати. Ця підтоптана десантура, працюючи ліктями, руками і язиком, бере потяг штурмом, встигаючи за 2 хвилини стоянки опинитися у вагоні. Там тісно, всідаються на лавах щільно, а вже за Садами, Хвилівкою, а тим більше за Благодатним у вагоні здебільшого стоячі. У дизелі часто бувають несподівані зустрічі.
 Як того дня на Ганниних очах. Худенька, струнка, як фотомодель жінка, надриваючись тягнула нав’ючену кравчучку однією рукою, а другою притримувала корзинку з огірками - їй це все допомагав затягти і порозпихати в купе сивий статний чоловік, встигаючи обсипати її компліментами. Як виявилось, і ця жінка, і та навпроти неї огрядніша з круглими як яблука щоками, і та чорнява інтелігентна, що сиділа поряд з Ганною та сивий чоловік були з одного села на Драбівщині і зустрілись неждано - негадано. Одні їхали здому, інші - додому. Струнка в проміжках між захопленою розмовою з подругою намагалась додзвонитися синові, щоб її зустрів, бо з таким багажем їй не справитись. Той, як і кожного разу, матір відчитував, дорікаючи навіщо було стільки набирати. Але вона не могла залишити наче сиротами вишні в батьківськім саду необірваними. Її повнотіліша подруга їхала здому до міста, тому без такого великого багажу. Повнувате обличчя виглядало моложавим, а фігура по-спортивному енергійною. Бо в неї друга молодість. Двох доньок виростила, а тепер при ній троє внуків: старшому Павлові скоро 15 і його після 9 класів прилаштовує у коледж; середня Маринка йде до 5 класу, а найменший Роман після підготовчої групи в дитсадку піде в школу до першого класу.Ніби між іншим жінка сказала, що їй кілька років довелося обходити лежачу свекруху, а тепер занедужав чоловік.
 Обидві розпитували ще про трьох інших своїх подруг, бо в юності вони товаришували вп’ятьох - ще Тетяна, Надія і Віра. Особливо про Тетяну, повз хату якої вони поспішають на полустанок. У Тетяни теж було троє дітей. Коли вона третього хлопчика народила, то чоловік навіть у роддом не навідався, а пішов до другої жінки, у якої не було дітей і потім вони їх не мали. А від своїх дітей батько відвернувся, дарма що вони виросли гарними людьми. Той найменший дуже шанованим чоловіком став, він же й матір доглянув, коли Тетяна захворіла. А Віра подалася за кордон на заробітки і вже звідти своїх дітей на ноги поставила.
Скільки людей - скільки доль. У кожного в цьому вагоні свій роман чи повість, що ось-ось доходить до епілогу. Своя філософія і життєві мудрості. Почувши кілька життєвих сюжетів, інтелігентна жінка, як виявилось дружина і мама військового-офіцера, в двох словах на друге вухо переповіла Ганній свою історію, переконуючи висновком: не треба жити разом з дітьми чи внуками, тільки окремо, тоді рідніші будете.
 Чоловік з сивиною нікого не вчив жити. Тільки зауважив, що після навчання у вузі їх з дружиною за направленням забезпечили роботою і будинком-квартирою, на машину вони вже самі заробили, як і на щорічний відпочинок в Криму, дітей виростили й вивчили. Залишається молити Бога про здоров’я, бо на теперішню пенсію не налікуєшся. Своїм же внукам і правнукам  він бажає державних гарантій і з роботою, і з житлом; можна сказати-- повернення давно забутого старого. Сам же в поклажі, видно для внуків, везе зелену кукурудзу і червонобокі персики.
- Але дітям потрібні батьки! - вже ніби й не по темі, коли дизель торохтить через міст і з вікна темніє глибока вода, говорить повновида жінка й заливається ручаями сліз. Прорвало плачем. Виявилось, тато й мама заробляють тим, що привели дітей на світ божий, а виховує їх вона, бабуся. Нагодувати й одягти - це вона з усіх сил старається, а їх же треба в світ вивести, усіх трьох. В одну мить цей гурт людей в одному купе ніби осінило: та цій жінці пам’ятник прижиттєвий варто поставити.
- Ото Дніпро розлився! - піджартував над її хвилинною слабкістю сивочолий і вона разом з усіма заусміхалася крізь сльози.
  У Черкасах з дизеля висипає багатолюддя на перон й через вокзал прямує на зупинку міського транспорту. Знову десант поважного віку бере штурмом тролейбус, бо проїзд в ньому безплатний. При цьому можна завважити, що пенсіонери обласного центру у виграшнішому становищі, ніж з невеличких містечок чи сіл, де цей проїзд дозований. Наприклад, у Золотоноші в міському автобусі безплатний проїзд тільки в третю середу місяця (це як пощастить чи коли не забудеш?), а в Золотоніському та інших районах лівобережжя - раз на тиждень, але потрібно ще запастися талоном для пільгового проїзду.
 Однак дизель-поїзд пасажири вважають за благо, дарма що дещо нарікають на те, що в будні в нього запрягають по 4 вагони, а не по 6, як по вихідних.
 До речі, на вечірній рейс о 17.07 на нього ще більше пасажирів, ніж на полуденний. Тим більше, що о цій порі на черкаському пероні посадка аж на два дизель-потяги: Шевченко - Гребінка прямує на схід, а Черкаси – Христинівка - на захід. Знову тиснява, штовханина, вагони беруть приступом. По переповненому вагону шмигають продавці, пропонуючи чіпси, козинаки й мінеральну воду, а також повний набір молоко- продукції - сир, масло й молоко у флягах. Або співає під гітару дід-бородань так голосно, що здається ніби на повну котушку включили гучномовець. Але цей колорит Ганна сприймає з розумінням. Нетерпима лише до хамських повадок, коли вставляють навушники у вуха і очі - у смартфон і не бачать, коли поступитися матері з дитиною чи старикові. Або коли пруть танком. І від свого походу в люди на дизель-поїзді вона не відмовляється.

У вівторок 17 липня 2018 р. створили Плешканівську  об'єднану територіальну громаду, другу в Золотоніському районі.
Ця дата являється її офіційним днем народження. Народжувалось дитя цілий рік і, як висловилась голова села Плешкані Галина Іванівна Міхова,
є дитям омріяним і вистражданим, бо народжувалось у великих муках і спротиву.
Останню, остаточну крапку в створенні громади відіграли  збори в селі Коврай 17.07, на які масово зійшлися місцеві жителі і в присутності
представників сусідів одностайно висловились за входження до Плешканівської громади. Отже, тепер до неї ввійшло четверо сіл, приблизно
однакових за розміром і кількістю населення: Плешкані, Підставки, Коврай і Безпальче Драбівського району.
- Ініціатором створення виступили прості рядові селяни з Безпальчого, котрі й запропонували об'єднатися навколо міцного господарства. Цю ідею відразу ж підтримали в Підставках. Відпали села Жорнокльови й Левченки Драбівського району, а також відмовилися сусідні Каленики. А ми
відмовилися від пропозиції Гельмязова, котрий хоч раніше і був райцентром, без підтримки тепер занепав з соціальними питаннями. У нас же в  
усіх селах, де господарюють "Плешкані", всі вулиці освітлено, дороги прогортаються і ремонтуються, зроблено ремонти в клубах. Опорною буде 
школа в Ковраї імені Сковороди, щоб зберегти самобутній дух наших сіл. Ми всі згуртувалися навколо господарства - це з однієї сторони, а з другої -товаровиробник має бути захищений тією ж громадою, за цей рік колотнечі з створенням громади я дістала такий  неоціненний досвід, - розповіла Галина Міхова. (Головою села вона була обрана на останніх виборах, а до того багато років працювала секретарем сільради).
Валентина Андрійченко.

Іринка-іскринка - так її називали за погляд небесно-волошкових очей. Це ім’я їй придумав Іван, з яким вона ще з молодших класів сиділа за однією партою. Потім так звикли її кликати  й усі однокласники. Як звикли до того, що Іванко був її ординарцем, носив портфель і був готовим в будь-яку хвилину захистити. В старших класах дружба переросла в сильніше почуття, коли щоденні зустрічі переросли в незабутні побачення, й стало очевидним, що їм на роду написано бути разом. Але в житті прямих доріг не буває, особливо за наперед розписаним сценарієм. В юності картковий будиночок їхніх планів став розсипатися ще при вступі до інституту. Він не добрав двох балів та не пройшов за конкурсом, тому залишалося йти на службу в армію. Вона засипалася на екзаменах  і замість вузу пішла на курси продавців, після яких—на дорослу роботу за прилавком. Проводжаючи його в армію, обіцяла чекати. Але закрутило доросле життя, в якому їхні обіцянки здавалися дитячими. Коли він повернувся з армії, вона вже була заміжньою за іншим і мала свою сім’ю в іншому місті. Їхні дороги розійшлися.
   Зійшлися зовсім несподівано, коли їхній  клас зібрався на зустріч з нагоди 20-річчя після закінчення школи. Зустрілися вже дорослі  люди, 37-річні, з багажем здобутків і втрат. Він - розлучений і вільний, як і вона, що встигла виростити сина. Зустрілися ніби заново й вперше  на нього глянули волошкові очі Іринки-іскринки  й розтопили лід образи й гніву. В них все почалося спочатку. Його Іринка-іскринка вийшла за нього заміж і він привів її за дружину в хату своєї матері, де поселилося їхнє щастя , якому, як здавалося, не буде кінця-краю і ніяких перепон. Якраз під 40 в неї народилася дівчинка - донька , така ж як і мама блакитноока, котру назвали Вікторією. Хоч щастя довгим і тривалим не буває, воно як квітка папороті, яку треба пильно охороняти від холодних вітрів, злих людей і заздрісних очей і прозаїчних буднів. Їхнє напрочуд затрималося, ніби з попутним вітром. Він працював далекобійником, непогано заробляв, так що зумів придбати ще й нову фуру в кредит, оформивши під заставу хату. Але, як кажуть, недовго музика грала. Попутний вітер обернувся колючим зустрічним, коли ще навіть кредиту не встигли виплатити. Багато маршрутів обрізалося, вирушаючи в поїздку по розбитих українських дорогах, дальнобійник-одинак мусив ще й кредитувати замовника перевезень, який розраховувався частинами та й то через 2-3 місяці. Перевізників-одинаків без «криші» такі умови винищили, як одиноких вовків. Один за одним вони банкрутували. Такий чорний день настиг й Івана. Доробився до того, що за безцінок змушений був продати свою машину, а нову фуру під кредитом забрав банк. Ще й накинув арешт на хату й зовсім готовий був їх залишити без даху над головою, та єдине стримувало, що старшокласниця—донька ще була неповнолітньою.
  Такий поворот зовсім обеззброїв і зламав Івана. Він ніби онімів: сидів дома безвилазно, втупившись мовчки у телевізор. Навряд чи щось в тому, що линуло з екрана, він чув чи розумів, до них з донькою не обзивався. Ще гірше стало, коли після цього заціпеніння став шукати розраду у чарці. З дому так само не виходив, але знаходилися доброзичливці, охочі пожаліти, так що коли Ірина поверталася після роботи додому, Іван вже був під градусом. А тут ще й в неї на роботі не заладилось. Обіцяну підняти до 3200 гривень мінімальну зарплату в їхньому торговому закладі умудрилися так скомбінувати, щоб вони чистими на руки отримували рівно 2 тисячі, нібито працюють не повний робочий день, хоч насправді доводилось працювати по півтори зміни.
Щоб відстояти хату, вони найняли адвокатів. Ті й викачали з них останні копійки.
- Якщо назбираєте тисяч 20, то будемо по-новому справу розкручувати й хату відстоювати, - повідомив їй адвокат про хід їхньої справи.
- Які 20 тисяч, коли я заробляю всього дві?! Та за цю хату ми вже виклали таку суму, що дві з газом і меблями можна купити!  Хай забирають і вдавляться цією хатою, я за неї більше не тримаюсь!—вона зайшлася в істериці й перед адвокатом, і вдома перед Іваном, переповідаючи, що вони залишаються без даху над головою. Із очей-іскринок градом котилися сльози. Де шукати вихід? Їм по 55, по дві п’ятірки, а відчуття таке, ніби обоє - двієчники.
  Кажуть, ранок вечора мудріший. Вранці  Ірина не піддалася відчаю й безнадії. Знайшла вихід: вони візьмуться доглядати добротний будинок своїх знайомих в сусідньому селі з подальшим викупом. Мимо щодня вранці і ввечері курсує автобус, вони зможуть добиратись на роботу у місто, а донька до школи. Такі варіанти непоодинокі, по селах тепер добротні будинки дуже впали в ціні.
Після її істерики ніби вийшов із заціпеніння й Іван. Він знайшов свій вихід: оформить контракт  і піде служити до війська. Не хотів слухати ніяких заперечень. Поки він служитиме, заморозять кредит і ніхто не відбере у них хати.
Але ж Іван йде не просто служити в армію, а по суті  на війну. Там подвійно небезпечно, там стріляють і убивають,  або де гарантія, що без її приглядки він і там не заглядатиме в чарку? Але він обіцявся і клявся їй. А вона клялася йому, що його діждеться з війська. Бо тепер вона не сама, а чекатимуть вони вдвох з Вікторією.
  Швидко казка кажеться, та не скоро справа робиться. Такими тривожно турботливими були для них ці півтора року. Вахта, розвод, відпочинок, замість якого може бути позапланове чергування як старослужачого, котрому довіряють навчати чи просто опікуватись молодими. Кожну  мить разом з Іваном поряд була Ірина , навіть тоді, коли довго не обзивався мобільник. Була присутня подумки, силою свого чекання. А коли Іван приїздив додому у тижневу відпустку, то подруги їй із подивом чи то із заздрістю говорили: «А ти наче помолодшала?»
Вона тільки усміхалася волошковими очима. Несказане лишилось несказанним про ті дні і ночі в тривозі і чеканні.
   Чи то так співпало, чи то й справді напередодні Вітиного випускного закінчився строк Іванової служби і він повернувся додому. Живий, здоровий і ніби заново народжений. Навіть не встиг переодягнутися у цивільне, так і прийшов у військовому одязі на випускний вечір дочки Вікторії. В оточенні дружини і доньки, як двох сестер з волошковими очима, виглядав щасливим чоловіком, якого дочекалися.

   6 липня на Івана Купала в селі Мала Бурімка Чорнобаївського району сталася дорожно-транспортна пригода зі смертельними наслідками—під колесами легкового автомобіля загинув 39-річний місцевий житель. Безробітний протягом тривалого часу, одружений, з дружиною виховували двох дітей, по селу постійно їздив на велосипеді і якось навіть спробував на велосипеді з’їздити і в Черкаси, та через міст не пропустили. Водився за ним такий гріх, що любив випити. Так було і того разу, коли в селі відзначали Івана Купала. Підзарядився спиртним так, що вже й велосипед не зміг вести і десь його залишив, після чого пішов пішки. На дорозі під горою його й наїхала машина й протягла, завдавши смертельних травм. Водій з місця пригоди зник, помив машину й замінив розбиту фару. Але водія автомобіля вирахували і знайшли по зображенню, яке зафіксувала камера. З’ясовують, був водій тверезий чи напідпитку, при яких обставинах здійснив наїзд. Тепер проводяться експертизи і триває розслідування цієї дорожно-транспортної аварії, слідство має з’ясувати, хто в ній винуватий.
- Не можна сказати, що винувате свято, воно тут ні до чого, - розмірковують жителі Малої Бурімки. - Була лотерея, дискотека, люди веселилися, розважалися - було весело й культурно. Прикро, що потім село хоронило ще досить молодого чоловіка, діти якого осиротіли. А причиною стала горілка, до якої прикладаються, не вибираючи чи це будень, чи свято.