93-річна красуня зустрічає мене у своїй затишній оселі, дивуюся охайності та вправності бабусі, яка досі сама собі готує обід, пере, прибирає будинок та порається у дворі. Приємна та гостинна Ольга Федосіївна запрошує мене до себе, жартує та весь час усміхається, доки я не починаю розпитувати про війну. На радісному обличчі вмить з’являється сум і тривога. Бо забрала війна сили та здоров’я, молодість і спокій.
Народилася Ольга Феодосіївна 4 вересня 1923 року у с. Коврай, у незаможній родині колгоспників.
Дівчині  було лише 19 років коли їй довелося на повну відчути страх та біль війни. Досі Ользі Феодосіївні не зраджує пам'ять і вона з найтоншими подробицями розповідає про ті часи: «Служила я 4 роки. Перший український фронт, 13 армія, полкова санітарна частина. Нас було п’ятнадцятеро». Пригадує Ольга, що з хлопцями тоді не зустрічалася, бо вважала це неправильним. Хоч і хлопців гарних було дуже багато і черги стояли до неї, але честь свою Ольга Феодосіївна зберегла.
Служила старшою медичною сестрою, мала поранення (осколки у малому тазі), втрапили у мінне поле. Професор, що оперував у Москві, застерігав, що дітей жінка не матиме, але попри медичні показники Ольга Феодосіївна народила двох – сина і доньку, яких зуміла виховати зразковими людьми. Син, до речі, теж військовий, ніс службу у Севастополі. Військовим був і чоловік, таку саму долю собі обрав і онук Ольги Феодосіївни.
Повертається Ольга Артеменко у далеке минуле і з посмішкою на вустах розповідає: «Жили ми звичайно, як усі тоді, батько робив у колгоспі. Я була порядною дівчиною, закінчила медичний технікум, отримала направлення в Узбекистан. На війну нас спочатку одягли у чоловічий одяг, а потім дали і жіночий одяг – сукні, гімнастерки».
Розповідає Ольга, що працювала операційною медсестрою і врятувала не одне солдатське життя, робили операції зранку і до пізньої ночі. Доводилося навіть перев’язувати німців, бо вони такі самі живі люди. З сумом згадує, що дуже хотілося додому: "Найстрашніше було бачити смерті. Уся війна – це дуже страшно".
Розповідає історію, яка назавжди закарбувалася у пам’яті: «Наша армія брала Київ, ми стояли в Дарниці, на кладовищі, по ліву сторону кладовище, по праву медсанбат, заліземо на вагони і дивимося, як ідуть бої».
«Обов’язково у кожного була зброя, щоб ми могли захистити себе у разі чого. Мабуть, через молодість навіть не допускали і думки про смерть, - пригадує бабуся Ольга».
У Польщі отримала медаль «За відвагу», розповідає: «Робили операцію і почули незвичайний шум, я наважилася і попросила хлопців обійти зі мною усі приміщення, ми повідбивали усі замки на дверях і побачили наших дівчат, яких німці узяли у полон. Дівчат було десятеро, і після того, як ми їх випустили із темного приміщення, вони на якийсь час осліпли, доки не звикли до сонця».
Навіть у часи війни Ольга змогла допомагати родині, бо сім'я у Ковраї жила дуже бідно. «Я поїхала на роботу у одній сорочці, яку мама мені пошила із білизни,  а потім змогла забезпечити усю родину. Батьки дуже раділи моїм посилкам, бо теж не мали чого одягти. У батька було усього дві сорочки, і жартує, - одна гріла спину, а інша тину». .
Насамкінець, Ольга Феодосіївна бажає читачам миру. Ніяк не може зрозуміти, чому агресор досі зазіхає на територіальну цілісність України.

Іван Антонович Швадченко - приклад мудрості та життєрадісності. Єдиний на Золотоніщині бойовий кадровий офіцер-фронтовик Другої світової війни. Радо зустрічає гостей у своїй самотній, але затишній, оселі у Гельмязові.
Народився Іван Антонович 11 липня 1926 року у маленькому селі, у Білгородській області, у Росії. З  посмішкою розповідає про свою родину: "Нас було 7 дітей, троє синів і четверо дочок, ­батьки зуміли нас виховати хорошими людьми".
Іван встиг здобути 7 класів шкільної освіти, а у 8 класі був мобілізований на курси трактористів, там і працював доки не прийшла повістка.
Пригадує Іван Антонович як весною 1942 року обробляв землі у рідному селі. Почалася евакуація: «Я прийшов додому, а цивільні люди копали протитанкові рови. З лопатами були і чоловіки, і жінки. Я зібрав усі необхідні речі, сів на трактор і збирався виїжджати з міста, виїхав нагору і якраз моє село почали бомбити. Наді мною літаки скидали бомби на рідне село, де залишилися батьки і рідні. Пригадую, що взяв тоді з собою і балалайку, щоб підтримувати солдатам бойовий дух. Заховався у бур'яні з балалайкою і чекаю поки відлетять німці. Село повністю накрило димом. Рано вранці наші війська почали відступати. Додому повернутися не могли, бо там німці, усю ніч ми відступали».
Івану Антоновичу було 16 років і командир відділення здивувався, що юний хлопець на фронті і узяв керування трактором на себе. Іван знайшов товаришів-трактористів і з ними уже 25 кілометрів бігли від війни. Згодом вирішили іти додому, на них чекала страшна небезпека, з усіх сторін сиділи військові полонені солдати, на дорогах лежали мертві люди та тварини, але все ж вдалося хлопчикам прийти додому неушкодженими. Пригадує Іван Антонович, що мав лише одні штани у цей період війни, усі речі, які забрав при евакуації залишив, аби врятуватися самому. Пригадує, що таємні розвідники використовували їх, підлітків, для своєї розвідки.
Далі Битва під Сталінградом (1942 р.), 2 лютого 1943 року наше село звільнили, а 6 лютого забрали у радянську армію, йому тоді було лише 17 років.
6 лютого 1943 року Іван Антонович пішов на фронт. 16 лютого 1943 року (через 10 днів після призову) був у бою під Харковом. Найтяжче згадувати Івану Антоновичу цей бій, бо тоді снаряд супротивника влучив у техніку і він отримав потрійне поранення – у голову, у гортань та у лівий бік. У цьому ж бою Іван Швадчин втратив своїх двох братів. Півроку боєць одужував і квапився стати у армійські ряди.
Дружину обирав свідомо зі свого села, бо бачив, як родини військових переживали незгоди під час війни, тож твердо вирішив, що їх батьки повинні бути поруч, так і у гості зручно їздити, і на випадок чого зможуть підтримати їх.
Запасний полк, у який зарахували Івана Швадчина, перекинувся на Ленінградський фронт, і далі з боями він просувався на захід. Пройшов Прибалтику і Польщу, де і отримав звістку про перемогу. Уже тоді Іван Антонович сприймав службу в армії як своє покликання і розумів, що це в нього виходить найкраще Тож залишився у Польщі ще на два роки, далі поїхав до Ірану, через збройні сутички і пробув там близько 7 років, наступні 12 років перебував у складі групи військ на території Німеччини.
Згадує Іван Антонович війну і тодішнє життя, та засмучується, що люди, попри бідність і скруту, були добріші та співчутливіші. Підтримували один одного та допомагали у всьому, зараз, на жаль, мало де зустрінеш людину, яка б безкорисливо прийшла на допомогу. Нагадує, що у часи війни на фронті помирали заради життя чужих людей, а зараз важко дочекатися доброго слова від рідних.
Переконує мене, що не завдяки зброї перемогли німців, які були краще одягнені та узуті, краще озброєні, мали сучасну техніку, а радянські військові натомість воювали хто-що мав одягти чи взути. Перемогу здобули тільки завдяки бойовому духу, бо завжди, які б утомлені не були, співали патріотичні та народні пісні. Заводить пісню Іван Швадчин і для мене, дивує мене силою голосу і оптимізмом, який не втратив попри важку долю та поважний вік.
Показує Іван Антонович домашні світлини, обох своїх дружин, які уже відійшли у кращий світ і засмучується, що тепер усе дозволено: розлучатися, зраджувати, покидати дітей…: «Раніше такого не було, я з першою жінкою не розлучався б, аби хвороба не забрала її у мене, з другою дружиною познайомився уже через 2 роки і прожили життя у повазі та злагоді, зараз таке рідко зустрінеш», - нарікає на сучасну молодь дідусь Іван.
На війні найважче було пережити фізичну втому, війна у полі, непогода, дощі, пил, бруд, а солдат повинен бути готовий до усього. Бувало лежиш і думаєш: от якби вбили… Тільки сів - і заснув. Постійна небезпека втомлює.
«Втратив багато своїх товаришів, ще школярів, можна сказати. А ми, не те, що цілуватися, а за дівчачу руку ще не трималися, а уже змушені були йти на фронт і ніхто не знав, який бій буде останнім, - пригадує Іван Швадчин і доповнює, - На війні, якщо дійсно ходити у бій, то можна розраховувати не більше, ніж на три бої, рідко, хто з 3 битви повертався живим».
Нинішню війну Іван Антонович не називає війною, пояснює мені: « Війна – це військовий стан, фронт, тил, припинення дипломатичних стосунків, наприклад зараз з Росією. Не можуть країни торгувати і воювати, ніяк не можуть. Кордон військовий, а у нас нічого цього немає. Це не війна – це гроші заробляють, на людських життях. За що нас убивають?» - запитує .

Інформація про те, що в Золотоноші буде споруджуватися біо-теплостанція, яка виготовлятиме електроенергію за зеленим тарифом із відходів деревини, трісок, соломи,  останнім часом розійшлась по різних інтернет-сайтах і друкованих засобах інформації. Інвестор - вітчизняний, Монастирищенський котельно-механічний завод «Пархоменко», а проект австрійський, на втілення якого мають вкласти 35 мільйонів євро. Сучасна теплостанція потужністю 25 мега-ват, зможе забезпечити  електроенергією не тільки  розташовані в одному мікрорайоні промислові підприємства  запроектованого індустріального парку, а й майже все лівобережжя. Проект екологічно безпечний, така ТЕС завдаватиме викидів не більше, ніж шкільна котельня,--так її рекомендували. Під цей об’єкт запланували ділянку на околиці міста по вулиці Обухова в районі промислової забудови.На 24  квітня  в міському будинку культури  було заплановано громадські слухання  з приводу майбутнього спорудження нової ТЕС.До слухань "підготувались" завчасно:  напередодні  місто накрили розповсюдженими листівками  про те, наскільки буде шкідливим «сміттєспалювальний завод». Тому на слухання вже йшли з «домашніми»  заготовками. Людей зійшлося стільки, як ще не було на жодних  громадських слуханнях. Як міських жителів, так і з приміського села Новодмитрівка. Крім керівників міста, прибули також перші особи району - Олександр Лісовий і Валерій Саранча. При вході  до міського будинку культури ще перед слуханнями деякі активісти  щедро роздавали інтерв’ю  журналістам різних телеканалів, засуджуючи шкідливість цього будівництва. У фойє  багато хто хотів зареєструватись і отримати номерок  для голосування - утворилася велика черга. А коли почули, що жителям Новодмитрівки номерків не дістанеться і вони не голосуватимуть, то це ще й збурило людей. Як кажуть, сухі дрова зайнялись. Тоді реєстрацію й зовсім припинили і всіх запросили до залу.
Зал був повний, навіть у дверях люди стояли. Спершу слово надали представникам інвестора - керівнику проекту Ігорю Сизьку та представнику Київського інжинірингового центру Богдану Морозу.Ті повідомили, що ТЕС перероблятиме біомасу, до 200 тонн за добу, а біомаса - це не сміття, бо під кожен вид палива - своя топка котла.Є в них ще дві площадки - в Житомирській і Рівненській області. Закрита система охолодження, 2 ступені очистки.Станція себе окупить за 5-7 років.По повній презентувати  свій об’єкт  гостям не вдалося, так як наелектризований зал засипав їх запитаннями  вперемішку з докорими:
-Я живу в Новодмитрівці по вулиці Талаліхіна,14 - це за 100 метрів від майбутньої будови. Коло мене продається будинок, то хай його хтось із цих розумників купить та їсть огірочки з городу, притрушені  сажею. Як вибирали ділянку, то чомусь про людей ніхто не згадав!
-Потрібно враховувати розу вітрів. Золотоноша, як і Новодмитрівка розташовані в низині, в улоговині.Сюди дмуть  північно-західні і південні вітри. Нам забороняють спалювати листя й штрафують, а скільки диму буде від ТЕС? У нічний час можливе  й неконтрольоване спалювання.
-Як проводитимете утилізацію теплової енергії? В Золотоноші переважно індивідуальне опалення, гарячої води місто не візьме. Ви теплову  енергію викидатимете в повітря, буде порушення теплового балансу. (Тут пояснили, що надлишки тепла зможуть віддавати—продавати підприємству по сусідству).
-Мої родичі живуть в Іванкові на Київщині. Там станція за межами міста.То сміття везуть з усієї України. Попередні власники заводу продали його іншим, які тепер заборгували РЕМу 10 мільйонів гривень.
-Зі  спаленої деревини виходитиме 2% золи. Це 40 кубометрів попелу. Куди вони осядуть? На сходці жителі Новодмитрівки одностайно висловилися проти будівництва такої станції, направили своє звернення до Золотоніської міської ради і чекають на відповідь,-говорив сільський голова Новодмитрівки Михайло Назаренко.
-Приємно, що громада Новодмитрівки не перетворила себе на біомасу, яку будуть переробляти у вашій топці,-категорично висловилась правозахисниця Олена Фюдр.
-Я категорично проти цього проекту,-такою була думка й головного лікаря ЦРЛ Сергія Примака. Під напором таких позицій не була почута думка тих, хто був за.
Слово взяв міський голова Віталій Войцехівський. Наголосив, що питання екології – пріоритетне. За 6 років роботи не було екологічних претензій щодо тих підприємств, які з’явились у місті. За приклад назвав «Маккофе».В кожному разі ми радимось із фахівцями. Люди не хотіли газозаправки по Обухова—ми відмінили. Те саме було й по вулиці Благовіщенська. Тепер в дворі військторгу хтось надумав  заправку влаштувати без відома - будемо й цю ситуацію розглядати. Цей проект цікавий - електроенергію дістають з біомаси. Якби програма була три роки тому, то можливо не довелось би  влаштовувати вугільну блокаду на залізниці й блок-пости? А щодо майданчика - то ми подумаємо. Створимо комісію з людей компетентних, для внесення пропозицій маємо тиждень в запасі, щоб було все в законних рамках.Тим більше, що для винесення остаточного рішення потрібен ще й висновок містобудівної ради.
Дехто намагався перевести розмову в політичне русло, але з цим нічого не вийшло. На цих слуханнях  рішення не було прийняте, було вирішено створити компетентну комісію , після чого в двотижневий термін розглянути це питання.
Противники будівництва станції демонстративно залишили зал ще до кінця слухань.Тому два інших питання про затвердження  плану ділянок по вулиці Енергетиків,21а і Чурути , 13 розглянули  вже у значно опустілому залі й схвалили  без заперечень.

20 квітня,в минулий четвер зранку особовий склад  Золотоніської пожежно-рятувальної частини вишикувався на  плацу на урочистий мітинг з нагоди постановки в бойовий розрахунок нового пожежного автомобіля МАЗ,  який тут же красувався. На таку подію прибули гості з міста, району та області. Подію сприймали як давно очікувану й святкову.
Із нагоди постановки нового пожежного автомобіля у бойовий розрахунок у 8 державній пожежно-рятувальній частині Золотоніського відділу управління ДСНС області відбулося свято. Приїхали вітати пожежних почесні гості: начальник управління державної служби України з НС у Черкаській області, генерал-майор служби цивільного захисту Гвоздь Віктор Михайлович, голова Золотоніської районної державної адміністрації Лісовий Олександр Анатолійович, голова Золотоніської районної ради  Саранча Валерій Петрович, заступник голови міста Золотоноша Масло Олег Михайлович, директор ПСП «Плешкані» Лисун Людмила Іванівна, депутат обласної ради, голова правління ПАТ «Золотоніський маслоробний комбінат» Кулініч Владислав Віталійович, пенсіонери підрозділу Педько Олександр Анатолійович та Пономаренко Вадим Валерійович.
Тепер у золотоніських пожежників на озброєнні надійна та сучасна техніка, у наш нелегкий  час служба 101 не залишається без підтримки влади та суспільства. Сучасний оперативно-рятувальний автомобіль на базі шасі МАЗ, який придбано на кошти держбюджету. Безумовною перевагою цього автомобіля є підвищена прохідність, можливість доставки особового складу та вогнегасних речовин у важкодоступні місця, забезпечення місця проведення робіт у нічний час. Значною відмінністю від попередніх автомобілів є те, що він може доставити до місця пожежі 4 т води, замість двох.
До слова та вручення ключів від нового автомобіля запрошувався начальник управління ДСНС України в Черкаській області генерал-майор  служби цивільного захисту Гвоздь Віктор Михайлович, який спершу передав вітання від багатотисячного колективу рятувальників Черкащини. Відзначив, що сьогодні на Золотоніщина святкує, і  підкреслив, що автомобіль дістався пожежній частині не випадково, а через те, що усією своєю роботою, відповідальністю, професіоналізмом вони вибороли право мати його, щоб держава забезпечила їх сучасною технікою: «Уже зараз держава почала забезпечувати переоснащення пожежною технікою,  у нас повинна бути сучасна техніка. Безпека людей – це найперше завдання усіх служб, які опікуються цією роботою. Сьогодні постановка у частину нової машини дасть змогу бути особовому складу більш впевненішими». Нагадав Віктор Михайлович про те, що з 1 січня пожежники-рятувальники отримали покращення у вигляді грошового забезпечення і зауважив, що до Нового року обіцяють ще матеріально підтримати службу.
Віктор Михайлович впевнений, що колектив Золотоніського відділу спроможний працювати як на пожежах, так і на інших надзвичайних подіях.  Згадує часи, коли у кожному селі була своя пожежна охорона та своя пожежна машина, нині держава знову ставить перед собою таке завдання, бо життя довело, що іншого шляху нема: «Наші європейські партнери вивчили нашу ситуацію і зробили відповідний висновок:  в Україні професійної пожежної охорони достатньо, але явно не вистачає місцевих пожежних команд та інших волонтерських команд. На території району вже розпочато перші кроки щодо створення нових пожежних команд, на сьогодні по області, по району ставиться питання про об’єднання команд. Голова громади(голова села) повинен забезпечити виконання безпеки своєї громади», - зауважує Віктор Михайлович.
Генерал-майор привітав дітей, учнів 3 школи, повідомив, що вони зможуть побачити, як несуть службу їхні старші товариші та «агітував» діток з часом вступати до рядів пожежників-рятувальників. Користуючись нагодою і зважаючи на те, що серед почесних гостей був заступник голови облради, керівник цивільного захисту золотоніського району, перший заступник міського голови Віктор Гвоздь додав: «Я абсолютно задоволений співпрацею, взаємодією, реальною допомогою, яку надає місцева влада щодо покращення матеріального стану золотоніської пожежної частини. Щобільше будуть забезпечені сучасною технікою та обладнанням то і вищою буде безпека громади, що є основним завданням пожежників-рятувальників. Не випадково, що один із перших пожежних автомобілів, стає на бойове чергування м. Золотоноша та Золотоніського району».
Побажав міцного здоров’я, удачі та перемоги, яка потрібна усій Україні та вручити ключі від нового пожежного-рятувального автомобіля керівнику підрозділу, майору Пилипенку.
За активну громадську позицію, самовіддане служіння Україні та з нагоди відзначення Дня пожежної охорони грамотою управління нагородили Педька Олександра Анатолійовича, колишнього заступника СДПЧ 13, Пономаренка Вадима Валерійовича, колишнього головного фахівця золотоніського РВ, Лисун Людмилу Іванівну, директора  ПСП «Плешкані», Кулініч Владислава Віталійовича, депутата обласної ради, голову правління ПАТ «Золотоніський маслоробний комбінат». Подякою управління нагородили Циганник Олександра Сергійовича, водія 8 ДПРЧ, старшого сержанта служби цивільного захисту, Суртаєва Олександра Васильовича – пожежний-рятувальник 8 ДПРЧ, старший прапорщик служби цивільного захисту.
Далі слово взяв Гайович Вадим Юрійович, почавши з привітань від усього депутатського корпусу Черкаської обласної ради та побажав миру, безпечної служби та божого благословення сім’ям пожежників. Відзначив, що йому надзвичайно приємно бути присутній на урочистостях з нагоди передачі нового автомобіля для підрозділу, та підкреслив, що в Україні парк техніки для пожежогасіння це близько 10 тис од., більше 90% це техніка, яка пройшла експлуатацію більше 30 років і підлягає заміненню. Побажав, щоб реформа пройшла  безболісно для ДСНС та розширила їх можливості, щоб професійна пожежна частина продовжувала працювати на тому ж професійному рівні.
Наступним до вітального слова запросили голову золотоніської районної державної адміністрації, Олександра Анатолійовича Лісового, який від іменні районної ради подякував за наполегливу роботу, терпіння, витримку, за те, що майстерно показують, як за один день можна впоратися із пожежею у чотирьох населених пунктах у один день, коли одночасно спалахують скирти, ліси, очерети. Побажав, щоб цей автомобіль залишався завжди новим, пожежні рукава залишалися сухими, щоб у місті та районі було менше пожеж та надзвичайних ситуацій. Від імені депутатського корпусу голова районної ради Валерій Саранча вручив сертифікат на 100 тис грн для оновлення бойового одягу і пообіцяв, що традиційно влада допомагатиме 8 державній пожежно-рятувальній частині.
Олег Михайлович Масло, заступник голови м. Золотоноша, привітав особовий склад із поповненням одиниці техніки та  наголосив, що дана техніка дасть змогу ліквідувати надзвичайні події, які трапляються у місті та районі: «У свою чергу місто бере на себе зобов’язання робити такі кроки, щоб вам було комфортно нести службу, - відзначив Олег Михайлович.
Вдалося поспілкувалися із речником начальника управління Проценком Костянтином Петровичем, який відзначив, що новий сучасний автомобіль дає змогу освітлювати значну частину території, а це, безумовно, безпека працюючих, якість та швидкість роботи. Теж підкреслив, що важливим є те, що автомобіль може умістити в себе 4 тонни води. Також Костянтин Петрович наголосив, що можна сподіватися на наступні поповнення автомобільної бази, але вже згодом і наступна партія автомобілів буде на шасі КрАЗ. 
Урочистості  були короткими. Старшокласниця  Каріна Кісанова заспівала пісню  «Мій рідний край». Група школярів з цікавістю побувала  на екскурсії  в пожежній частині. А дорослі могли зблизька роздивитися новий автомобіль та ознайомитись з його роботою. Супилось хмарами небо й пролітав сніг—ця погодна  картина ніби нагадувала, що рятувальників чекають суворі будні